Читать онлайн книгу "Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki"

Щоденник панi Ганки = Pamietnik pani Hanki
Тадеуш Доленга-Мостович


Видання з паралельним текстом
«Щоденник панi Ганки» – останнiй твiр вiдомого польського письменника Тадеуша Доленги-Мостовича (1898–1939), що побачив свiт напередоднi нападу гiтлерiвськоi Нiмеччини на Польщу (сам письменник загинув у першi днi вiйни). В основi роману – захоплюючий детективний сюжет, що щирою розповiддю у своему щоденнику веде панi Ганка Реновицька (пiд цим псевдонiмом – начебто справжня дружина дипломата, чарiвна, розумна i витончена жiнка вищого свiту довоенноi Польщi). Сам автор презентував свiй твiр як «документ, що вiдображуе спосiб життя i мислення сучасноi культурноi жiнки, а також ii середовища». Бо ж саме такi особистостi, за його зiзнанням, формували тон i характер цiлоi епохи.





Тадеуш Доленга-Мостович

Щоденник панi Ганки





Мiй щоденник



Боже мiй! Чи е серед нас, жiнок, хоч одна така, котра не була б упевнена, нiби ii особистi переживання, думки та почуття настiльки оригiнальнi й цiкавi, що iх варто записати й надрукувати окремою книжкою. Це ж бо справжне щастя – розповiсти всiм людям на свiтi про своi таемницi, зворушити серця, вiдчути щирий вiдгук тисяч душ, якi живуть одними думами з тобою! А ще й свiдомiсть того, як твоi зiзнання можуть стати в пригодi багатьом iншим жiнкам, котрi опинилися в такiй же скрутi, i ти iм допоможеш своiм досвiдом переможно з неi вийти…

Те, про що я хочу розповiсти, почалося в першi днi сiчня, одразу ж пiсля Нового року. Як зараз пам’ятаю, був то…




Вiвторок


Вiд самого ранку душу менi точили лихi передчуття. Яцек не прислав менi машини, i я мусила iздити в своiх справах на таксi. Коли повернулася додому, було вже близько четвертоi. Я не сумнiвалася, що Яцек пообiдав без мене, i, власне, тому зайшла до його кабiнету, аби трохи помститися йому за це. Останнiм часом, а точнiше кажучи, десь пiсля рiздва, вiн став не такий уважний i делiкатний у поводженнi зi мною, як колись. Здавалося, щось його непокоiть.

Яцека в кабiнетi не було, його домашня куртка лежала на канапi. Отже, вiн iще не обiдав, бо затримався на конференцii. Я саме подумала про це, коли мiй погляд спинився на письмовому столi: там лежала нерозiбрана денна пошта. Я машинально заходилася ii переглядати.

Прошу менi повiрити, що я нiколи не читаю чоловiкових листiв. Проте цього разу я вирiшила порушити своi принципи. Тепер благословляю це рiшення, бо, як виявилося, вчинила слушно.

То був лист у довгому, елегантному конвертi, надписаному гарним круглим почерком. На марцi – варшавський штемпель. Якби навiть конверт не пахнув дорогими парфумами, я все одно здогадалася б, що то лист вiд жiнки.

Взагалi, я в життi нiколи не ревнувала i гидую цим почуттям. Проте мiй здоровий глузд не мiг не визнати небезпеки, що ii пiдказала менi незрадлива iнтуiцiя. Вiдкинувши будь-яку обережнiсть, я розклеiла конверта. Лист був короткий. Ось вiн:



«Мiй любий!

Я уважно прочитала твоi доводи. Можливо, вони й переконали б мене, якби до цього не долучалися почуття. Адже я досi не можу тебе забути, тому й приiхала сюди, тому й шукала тебе.

Скандалу я також не хочу. Менi не треба, щоб ти опинився за гратами. Але разом з тим не маю анi намiру, анi найменшого бажання вiдцуратися свого чоловiка.

Може, я тодi повелася не дуже гарно, що покинула тебе i не попрощалась, але, як писала тобi в першому листi, мене змусили до цього надзвичайнi обставини. Щоправда, живу я тепер пiд своiм дiвочим прiзвищем, та це не змiнюе того факту, що я твоя дружина i що ти, по сутi, став двоеженцем, узявши шлюб зi своею нинiшньою подругою. Це надто серйозне питання, аби обговорювати його в листах. Тому прошу, завiтай до мене в готель. Я чекатиму на тебе завтра вранцi, вiд 11-i до 12-i.

Завжди, а принаймнi знову,

    твоя Б.».

Я перечитувала цього листа багато разiв. Чи треба казати, як вiн мене вразив, налякав, приголомшив. На третьому роцi подружнього життя довiдатись, що твiй чоловiк – зовсiм не твiй чоловiк, а ти зовсiм не його дружина, що людина, з якою ти живеш пiд однiею покрiвлею, може щохвилини опинитися у в’язницi, що вiд самоi примхи якогось там бабиська може залежати твое життя, твоя репутацiя, твое суспiльне становище!.. Жах, та й годi!..

Минуло чимало часу, перш нiж я трохи опам’яталась i спромоглася ретельно заклеiти конверта. Не мала й гадки, що менi далi робити. Спочатку хотiла iхати та й шукати Яцека, щоб вимагати вiд нього пояснень; вiдтак мене осiнила думка зiбрати натомiсть речi й податися до своiх, полишивши все iнше на батька; зрештою, я зателефонувала мамi, але, на щастя, не сказала iй анi слова про те лиховiсне вiдкриття.

Леле, якою ж самiтною почувалась я на свiтi! Не мала нiкого, перед ким виплакатися, з ким би порадитися. Жодна з моiх подруг не вмiла тримати язика за зубами, i назавтра по всенькiй Варшавi пiшов би поголос. Залишався один Тото.

Звiсно, я могла довiритися йому беззастережно. Вiн справжнiй джентльмен. Але чим би вiн тут допомiг? До того ж вiн стiльки разiв казав менi, що ми не повиннi обтяжувати одне одного нашими клопотами. Либонь, це трохи егоiстично з його боку, але цiлком слушно. Нi, не скажу йому анi слова. Та й, зрештою, я згорiла б вiд сорому. З моiх давнiх добрих приятелiв, що могли б менi зарадити, у Варшавi теж нiкого не було. Марись Валентинович подався малювати й полювати аж до Канади. Єжи Залевський нудьгував у Женевi, д’Омервiль саме поiхав у вiдпустку, а Доленга-Мостович жив у якомусь селi.



Я радий, що п. Реновицька залiчила мене до своiх давнiх приятелiв. Однак, щоб уникнути якихось непорозумiнь i припущень, котрi могли б спасти на думку читачам, зазначу, що дружба наша, хоча вона й справдi давня, – ще вiдтодi, як панi Ганка тiльки-но закiнчила гiмназiю, – завжди мала характер, так би мовити, братерський. У сiчнi 1938 року я справдi проводив час у селi i про нещастя, яке спiткало подружжя Реновицьких, довiдався лише згодом. (Примiтка Т. Д.-М.)


Врештi-решт я вирiшила нiчого не робити й чекати, доки повернеться Яцек. Не знала ще навiть, чи зажадаю од нього пояснень. Було б непогано, якби вiн сам про все розповiв. Адже вiн завжди був зi мною щирий. І взагалi я нiколи не мала чим йому дорiкнути. Одружилися ми з любовi, i певна, що вiн i досi мене кохае. Правда, мама каже, що Яцек мене занедбуе, але ж його становище доконче вимагае тих повсякчасних викликiв, засiдань i вiдряджень. Я знаю, що вiн кожну мить пам’ятае про мене i не проминае найменшоi нагоди це довести. Заприсягнуся, що в нього немае жодноi коханки i вiн не зраджуе мене. Аж раптом довiдуюся: мiй Яцек мав до мене ще одну дружину!

Пiсля цих роздумiв я дiйшла висновку, що тут мусить бути якась таемниця або принаймнi чийсь недобрий жарт. Яцек, такий статечний, такий розважливий, такий принциповий – i двоеженець! Неймовiрно! Пiд впливом таких думок я трохи заспокоiлася. Можливо, авторка того листа – просто божевiльна чи шантажистка. І зрештою, коли б то Яцек встиг з нею одружитися? Адже дядько забрав його з собою за кордон одразу ж пiсля школи, i протягом чотирьох рокiв навчання в Оксфордi Яцек жодного разу не був на батькiвщинi. А авторка листа – аж нiяк не iноземка, бо дуже добре пише по-польському. То коли ж?…

Що довше я про все те мiркувала, то бiльше переконувалася, що тут якась помилка чи мiстифiкацiя. Я була певна, що ось зараз повернеться Яцек, розкрие того листа, засмiеться, зниже плечима i скаже: «Дивися, Ганечко, яку чудну рiч я отримав!»

Одначе сталося навпаки.

Яцек повернувся о восьмiй. Привiтався до мене, як завжди, щиро та лагiдно, вибачився, що не приiхав обiдати, але, здаеться, пустив повз вуха мое зауваження, що я також не обiдала. Вiн був стомлений, очi засмученi. Незабаром пiшов до кабiнету. Я б залюбки подалася за ним, одначе розумiла, що краще почекати його тут, у вiтальнi.

Вийшов Яцек десь через годину. Його обличчя нi про що не говорило. Сiв бiля мене i спокiйно торкнувся моеi руки. Вдаючи цiлковиту безтурботнiсть, я спитала:

– Листи вже прочитав?

– Так, – кивнув вiн головою. – Нiчого важливого. Людка за тиждень iде до Алжiру, а посол передае тобi вiтання.

Серце стислося менi в грудях. Намагаючись тримати себе в руках, щоб не затремтiв голос, я зауважила:

– А менi здалося, що ти отримав якусь прикру звiстку i вона тебе засмутила.

Я пильно подивилась у вiчi Яцековi, а вiн усмiхнувся з таким щирим подивом, що я аж собi не повiрила. Недарма ж бо кажуть, що Яцек природжений дипломат. Якби вiн мене зраджував, то я певна, що з його поведiнки нiколи про це не догадалася б. Отакий вiн потайний.

– Якраз навпаки, – вiдказав вiн. – Звiстка скорше втiшна. Обiд у болгарському посольствi вiдстрочено, i я можу цiлий вечiр провести з тобою.

Той вечiр не був приемний, хоч Яцек намагався мене розважити. Свiдомiсть того, що мiж нами стала його страшна таемниця, нi на мить не полишала мене. Пiдтримувало тiльки те, що я вiдчувала свою перевагу. Вiн i гадки не мав, що я знаю про його першу дружину. З таким козирем у руках щохвилини могла завдати йому невiдпорного удару. З усього виходило, що Яцек нi на що таке й не сподiвався. І я придивлялася до свого чоловiка, намагаючись вiдгадати його думки.

Лише тепер я згадала деякi дрiбницi, що лишалися поза моею увагою, а тим часом про них варто було замислитись.

Десь вiднедавна Яцек не сказати б змiнився – то було б занадто, – але якось наче поблякнув. Смiх його звучав приглушено, у телефонних розмовах з рiзними особами вiн став незвично стриманий та обережний. Отак воно… А перед Новим роком, коли мiй батько обурено розповiдав про зловживання, виявленi в якiйсь там установi, i наговорив багато злобливих слiв на адресу заарештованого директора Лiсковського, Яцек несподiвано став на його захист. То було дивно, бо вiн завжди не полюбляв Лiсковського, а тут раптом сказав:

– Не можна отак побiжно судити про людей. Ми не знаемо сутi справи. Не знаемо мотивiв, якими керувався цей чоловiк. У життi часом складаються ситуацii, коли стаеш iх жертвою.

Вiн завжди був добросердий i поблажливий до iнших. Та це вже надмiру. Чи, може, вже тодi, захищаючи директора, вiн шукав виправдання для себе?…

Тепер я пригадала собi й деякi iншi випадки, що свiдчили про перемiни в його настроi. Ось хоч би, наприклад, радiо. Досi Яцек не любив слухати його i вмикав лише тодi, як мав виступати Гiтлер, або Чемберлен, або якийсь iнший державний дiяч. Винятки робив лише для концертiв найвидатнiших митцiв. А от останнiми днями, тiльки-но ми залишаемося вдвох, як вiн, немовби прагнучи уникнути розмови, вмикае першу-лiпшу передачу i з цiкавiстю слухае.

І ще одне. Не можна сказати, що вiн почав мене любити палкiше, але почуття його тепер стало бурхливiше й нестримнiше. Давно вже вiн не цiлував i не обiймав мене так палко. Все це мало б насторожити мене ранiш, але тiльки отой жахливий лист зняв з моiх очей полуду.

На що менi сподiватися? З якого боку пiдiйти до цiеi справи? Я розумiю, що Яцек таки мiг колись одружитися. Судячи з почерку, характеру ii листа, з паперу, з окремих висловiв, ця жiнка належить до вищого свiту. Та й, зрештою, з iншими жiнками Яцек просто не знався. Вiн не полюбляв товариства всiляких «дiвчаток», танцюристок, акторок. Напевне, коли брав шлюб з тiею жiнкою, думав прожити разом цiле життя. Що я знаю далi?… Знаю, що вона його покинула i аж донедавна вiн нiчого не вiдав про ii долю. Либонь, утекла з якимсь коханцем, а тепер оце повернулась i шантажуе Яцека.

То чого ж вона може вимагати? Одне з двох: або грошей, або щоб вiн повернувся до неi. Якщо вже вона спромоглася його розшукати, то напевне знае i те, що батьки моi заможнi. Тато, напевне, погодиться на будь-якi умови, аби лиш уникнути скандалу. Проте з листа випливае, що тiй паскуднiй жiнцi потрiбен Яцек. А такого в жодному разi не можна допустити. Це б таки мене скомпрометувало.

Я придивлялася до Яцека. І що довше придивлялася, то рiшучiше запевняла себе, що не вiддам його жоднiй iншiй. Це тому, що кохаю його й без нього не уявляю собi життя. Нiколи й не мрiяла про кращого чоловiка. А який вiн тактовний, який врiвноважений, який показний!.. Коли заходиш з ним до якого салону чи ресторану, то нема жiнки, що не звернула б на нього уваги, нема чоловiка, що не сказав би собi: «C’est quelqu’un»[1 - Це не абихто (франц.).]

Всi, абсолютно всi заздрять менi. Навiть Буба, що вискочила-таки за князя, залюбки помiнялася б зi мною. Яцек хоч i не красень, але е в ньому щось вiд Гаррi Купера. Ота особлива чоловiча принаднiсть. Буба та й iншi дехто знаходять у нього якiсь надзвичайнi здiбностi й можливостi. Ну що ж, не менi виводити iх з омани. Зрештою, Яцековi вже тридцять два роки. Та й хiба вiд чоловiка тiльки того вимагаеться? В кожному разi, я б не промiняла Яцека на когось iншого. Ось, наприклад, Тото: хоч який вiн багатий, та хто ж би мiг витримати його неврастенiю, химери та вiчне неробство. Якби вiдiбрати в нього грошi й графський титул, залишилося б чистiсiньке анiщо. Як приятель i товариш до розваг – Тото дуже милий, так би мовити, навiть незамiнний, але ж чоловiк – то зовсiм iнше.

Треба було за всяку цiну вивiдати в Яцека про ту жiнку, та щойно я розтуляла вуста, аби щось запитати, вiн випереджав мене чи то пестощами, чи то якоюсь пустою балачкою. За столом, зважаючи на присутнiсть тiтки Магдалени, теж не могло бути й мови про якiсь розпити. Як на перший погляд, Яцек був у доброму гуморi, жартував з тiткою, розповiдав новi анекдоти про рiзних можновладцiв, цiкавився свiтськими плiтками. А пiсля кави сказав:

– Маю ще написати дещо…

Я дуже добре його знаю i одразу зрозумiла, що в нього на думцi. Тим-то й не дала йому закiнчити:

– Але потiм приходь сказати менi на добранiч.

Яцек хотiв якось вiдкрутитися, та, по-перше, це йому не випадало, бо вже тричi поспiль не бажав менi доброi ночi, а по-друге, я сказала тi слова з таким натяком i так приспустила вii, що вiн, як завжди, мусив скоритися.

– Авжеж, Ганечко, – шепнув Яцек, наче тiльки про те й мрiяв.

Якi ж вони все-таки безпораднi перед нами, цi чоловiки! Щоправда, менi всього лише двадцять три роки, i, коли б хто сказав, що я вродлива, це не була б для мене новина.

Тiеi ночi в його любощах знову було стiльки запалу й жаги, що я мало не сказала: «Ти нагадуеш менi людину, яка п’е бiльше, нiж iй того хочеться, наче мае опинитись у безводнiй пустелi».

Так, я, безперечно, кохаю його. Коли вiн лежить отак iз заплющеними очима, я намагаюсь уявити собi ту, iншу. Чи вона гарна? Чи молода? Чи схожа на мене? Я завважила, що Яцек залюбки накидае оком на Люсю Чарноцьку, а Люся такого ж типу, як я.

Зненацька я спитала:

– А скажи, Яцеку, ти кохав колись ранiше?

Повiки йому сiпнулись, проте вiн усмiхнувся, не розтуляючи iх.

– І колись, i тепер, i завжди кохатиму.

– Ти не крути – адже знаеш, про що я питаю. Чи кохав ти iншу жiнку?

Яцек довго мовчав, нарештi вiдповiв:

– Один раз… Давно вже… Здавалося, що кохав…

Серце в мене закалатало дужче – я зрозумiла, що вiн каже про неi. Безсумнiвно: Яцек не пiдозрюе, що я про щось догадуюсь. Отже, треба кувати залiзо, поки гаряче.

– А чому ти сказав «здавалося»? – недбало запитала знову.

– Бо то не було справжне почуття. Коротке запаморочення та й годi.

– А вона?…

– Що «вона»?

– Вона тебе кохала?

Яцек закопилив губу i вiдказав:

– Можливо… Не знаю… Мабуть, що нi.

– Ви були коханцями? – спитала я без притиску.

Чоловiк скоса глянув на мене.

– Облишмо цю розмову. Вона менi не вельми приемна.

– Гаразд, – погодилась я. – Хочу тiльки знати, чи ти з нею стрiчаешся?

– З якоi б то речi? – знизав плечима вiн. – Я не бачив ii вже багато рокiв.

Вiн, як видно, не дуже повiрив, що я так легко залишу цю тему, бо подивився на годинник i сказав, що час уже спати. Отож вiн пiшов до себе, а я до пiзньоi ночi не могла заснути й сушила собi голову тим, як менi дiяти далi.

Найлегше було б поговорити з ним по щиростi i сказати просто у вiчi: «Я повелася нечесно. Вiдкрила листа, адресованого тобi, i з нього дiзналася, що ти двоеженець, що ти вже мав дружину i обдурив мене, видавши себе за парубка. Отож я маю право вимагати пояснень».

Цiкаво, як повiвся б тодi Яцек? З його вразливiстю, з його гiпертрофованим почуттям власноi гiдностi… Передусiм, iз суто чоловiчою логiкою, вiн вичитав би менi за отого листа, що його я так необачно вiдкрила. А тодi, виведений на чисту воду, скомпрометований i принижений, можливо, й зненавидiв би мене за те, що я пiдступно виявила його таемницю. Може, покинув би мене й вернувся до тiеi жiнки? А то й – хто зна – чи не пустив би собi кулю в лоба?

Звiсно, я могла б запобiгти цьому, могла б запевнити його, що моi почуття до нього лишилися незмiннi, i допомогти йому дати вiдсiч тiй шантажистцi. Та в кожному разi ця ганебна iсторiя назавжди запала б мiж нами чорною тiнню. Сама думка про те, що я знаю про його злочин, зрештою викликала б у ньому неприязнь до мене. Адже Яцек нiколи бiльше не мiг би дорiкнути менi анi словом: боявся б, що я нагадаю про його двоеженство.

Нi, в жодному разi не можна натякати, що менi про це щось вiдомо.

І тiльки десь перед ранком у мене сяйнула щаслива думка: дядько Альбiн Нементовський – ось едина людина, до якоi можна звернутися за порадою.




Середа


Боже, який жахливий день! Яцек, звичайно, пiшов на те побачення. Всi моi хитрощi були марнi. Коли виходив з дому об одинадцятiй, я попрохала його прислати назад машину, сподiваючись дiзнатись од водiя, в якому готелi був Яцек. Але вiн взагалi не поiхав своею машиною: у вiкно я бачила, що сiв у таксi.

«Б» – то може бути перша лiтера як iменi, так i прiзвища. На мою думку, вартi уваги три великих готелi: «Європейський», «Брiстоль» i «Полонiя». В котрому вона мешкае? Хоча б знати, скiльки iй рокiв i яка вона з себе…

Дядько Альбiн не мав телефону, i менi довелося iхати аж на Жолiбож,[2 - Район Варшави.] аби лиш довiдатися, чи вiн вдома. Я чекала на сходах понад годину i дуже змерзла. До того ж неабияк потерпала, щоб хтось мене там не побачив. А то батьки мене добре насварили б. Зрештою я залишила дядьковi свою вiзитну картку i на нiй написала, що приiду ще раз о шостiй.

Яцек прийшов обiдати дуже знервований. Я помiтила, що вiн намагаеться вдати, нiби iсть з апетитом. Менi аж плакати хотiлось. Пiсля обiду зненацька сказав:

– Сьогоднi ввечерi iду до Парижа.

Я занiмiла. Адже це могло означати щось дуже погане. Вiн, мабуть, помiтив, що я зблiдла, бо швидко додав:

– Їду всього на три днi.

– Це обов’язково? – спитала я. – Доконче маеш iхати саме тепер?

Вiн удавано здивувався.

– Як це – «саме тепер»?

Я трохи знiтилася.

– Та нiчого особливого. Просто я спитала, чи не можна вiдкласти цю подорож. Адже сам знаеш, що ми мусимо декого обов’язково вiдвiдати.

Кортiло запитати, чи вiн iде сам. Найбезглуздiшi здогади роiлися в головi. Може, Яцек вирiшив повернутися до тiеi жiнки, може, вони тiкають разом?… Але ж може бути й таке, що Яцек виiжджае, щоб сховатись од неi. Ну чому вiн не хоче поговорити зi мною вiдверто? Невже не довiряе менi?! А отой його вираз обличчя – такий, наче вiн чекае моiх подальших запитань i вже наперед мае на них готовi вiдповiдi. Як це прикро бачити!..

– Здаеться, – озвався нарештi Яцек, – тебе дивуе мое вiдрядження. Але ж менi раз у раз доводиться кудись iхати.

– Нi-нi. Нiчого мене не дивуе. Сказати, щоб запакували тобi фрак?

Вiн похитав головою.

– Не треба. Два костюми – ото й тiльки. Я не хочу брати великоi валiзи, бо думаю повернутися лiтаком.

– За три днi?

– Так. Найпiзнiше за чотири.

Сказав це таким тоном, що я одразу заспокоiлась. Та коли через годину викладала речi до пакування, ненароком узяла в руки Яцекову чекову книжку. І знову моя чутлива iнтуiцiя спонукала мене перевiрити, чи не зняв вiн останнiми днями з рахунку якоiсь великоi суми. На корiнцi, датованому сьогоднiшнiм числом, значилася цифра 52 000 злотих. Я мало не зойкнула. Адже добре пам’ятаю, що всього на рахунку було щось трохи бiльше вiд тiеi суми. Виходить, вiн забрав усе.

Я нiколи не проводжала Яцека на вокзал, отож i сьогоднi не могла собi цього дозволити, щоб не збудити його пiдозри. І все ж мусила там бути. Хотiла пересвiдчитися, чи вiн справдi сяде в паризький поiзд i чи буде сам, чи не iде з нею. Треба було вигадати якийсь привiд. Одначе в головi менi все так плуталося, що нiчого розумного не спадало на думку. Лишалося сподiватись тiльки на дядька Альбiна.

На щастя, цього разу я застала дядька вдома. Вiн сам вiдчинив менi дверi.

– Як ся маеш, мала? Ого, яке розкiшне хутро! А крiй який! Та й лиск чого вартий…

Дядько посадовив мене на канапi й пригостив вином. Сам, звичайно, сiв поряд – навмисне надто близько. Інакше вiн не вмiе. Та зараз, коли менi потрiбна була його допомога, я, звiсно, не могла дозволити собi жодних неприемних для нього порухiв.

– Як я здогадуюсь, – улесливо почав вiн, – ти прийшла сюди не тому, що нудьгуеш за мною. А шкода. Ти дуже гарна. Певно, твоя поважна i трохи пришелепкувата матуся задивлялася на мадонну Бальдовiнеттi або ж на якогось гондольера. У них-бо там геть скрiзь трапляються отакi чорнi очi й мiдяне волосся. Ну справдi-таки Бальдовiнеттi! Невже тобi ще нiхто про це не казав?

– Нi. І я навiть не знаю, чи це комплiмент, бо нiколи не бачила того образу.

Дядько легенько торкнувся моеi руки.

– Ти бачиш його, мала, по кiлька разiв на день – у дзеркалi. Отож вважай сама, чи це комплiмент, чи нi.

– Ви, дядечку, справдi небезпечний мужчина, – засмiялась я.

– Думаеш, i досi?

Я придивилася до нього. Коли не зважати на сивину та зморшки коло очей i вуст, вiн був мужчина в повному розквiтi. Якби не те, що я нiколи не вiдчувала потягу до лiтнiх чоловiкiв i що я його (мiж нами кажучи) трохи лякаюсь, то хтозна, чи не зайнялась би я ним серйознiше. Ото був би скандал! Уявляю собi, який вигляд мав би тато!..

– Не досi, а саме зараз, – вiдказала я з добре обдуманою грайливiстю. Адже менi треба було здобути його прихильнiсть.

Дядько засмiявся, вельми вдоволений. Пiдвiвся i, поволi наливаючи собi вина, якусь мить стояв до мене спиною. Яке кокетство!

– Уяви собi, – заговорив дядько довiрливо, – що я й справдi почуваю себе зовсiм молодим. Це навiть трохи непокоiть мене. Де ж пак – чоловiковi вже п’ятдесят, а в нього нi поважностi, нi статечностi, а все лиш вiтер у головi.

Я жваво заперечила:

– Що ви, дядечку! Та у вас того вiтру в головi нiколи й не було. Ви ж один з найрозумнiших людей, яких я знаю. Тим-то я, власне, до вас i прийшла.

– От чудасiя! – усмiхнувся вiн. – Здаеться, ти перша жiнка, що прийшла до мене шукати розуму. Інших вiн найменше цiкавить. Але з цього я можу судити, що ти вскочила в якусь халепу. Га?…

Дядько знову сiв бiля мене i пильно подивився менi у вiчi.

– Ну, признавайся, – пiдмовляв вiн мене. – Мабуть, отой твiй нудний Реновицький перехопив якогось листа, що його написав тобi… Тото?

Я вiдчула, як червонiють моi щоки.

– Тото давно вже облишив своi залицяння. А проте ви, дядечку, таки вгадали, що все почалося з листа. Я виявила страшнi речi про Яцека. Просто розпач бере…

– Ого, навiть розпач? Вiн тебе зраджуе?

– Гiрше, дядечку, набагато гiрше: вiн одружений!

– Ну певно ж, моя люба, – удавано поважним тоном мовив вiн, хмурячи брови. – Це для мене не така вже й новина. Щоправда, ви не зволили запросити мене на весiлля, одначе я знаю, що ви взяли шлюб.

– Ой дядечку, менi не до жартiв! Яцек i справдi одружений з якоюсь жiнкою.

Дядько кивнув головою:

– Добре, що хоч iз жiнкою…

– Як це? – не зрозумiла я.

– Могло виявитися, наприклад, що вiн збоченець.

– Та ну ж бо, дядечку, це дуже серйозна справа. Я вже й не знаю, що маю дiяти! Вчора Яцек з неуважностi залишив на письмовому столi вiдкритого листа…

Дядько перепинив мене:

– Коли залишив, то, виходить, не надавав тому великого значення.

– Якраз навпаки. Той лист для нього надзвичайно важливий.

– А звiдки ти знаеш?

Мене роздратувало це запитання. Та й, зрештою, воно не стосувалося до справи.

– Бо вiн повернувся за листом i був дуже стурбований, – вiдказала я.

І я переказала дядьковi змiст листа як могла докладнiше.

Потiм розповiла про дальшу поведiнку Яцека. Дядько вислухав мене уважно, але не стримався, щоб не докинути:

– Еге, то виходить, що в нашiй родинi не лише я паршива вiвця.

На це я промовчала. Менi було прикро, що вiн так неделiкатно зачепив iсторiю, про яку я волiла б не згадувати.



Авторка щоденника не пише тут, що саме вона мае на думцi. Оскiльки багатьом читачам це мiсце може видатися незрозумiлим, я вважаю за свiй обов’язок пояснити, що пан Альбiн Нементовський за вiсiм рокiв перед подiями, описуваними його племiнницею, був героем досить неприемноi судовоi справи. Йшлося про зводини неповнолiтньоi дiвчини, панни Л. З., батьки якоi вельми тим обурилися. Пана Альбiна засудили до двох рокiв ув’язнення. (Примiтка Т. Д.-М.)


– А ти певна, – спитав дядько, – що той лист – не якась мiстифiкацiя?

– Абсолютно певна.

– Гм, а може, його написав сам твiй любий чоловiчок, аби упевнитися, що ти не заглядаеш до його листування?

– Та що ви, дядечку! Хiба Яцек здатен на такi хитрощi?

– І то правда. Здаеться менi, вiн не дуже кмiтливий.

– До того ж лист, безсумнiвно, написаний жiночою рукою. Нi, вiн таки справжнiй. Та й Яцекова поведiнка ще дужче переконуе мене, що справа цiлком серйозна.

– То, кажеш, вiн сьогоднi iде до Парижа?

– Не знаю. Так вiн менi сказав. А я хiба знаю, куди вiн iде? Оце ще випадково довiдалася, що Яцек забрав з банку всi грошi.

Дядько Альбiн протяжливо свиснув.

– Всi?… А скiльки ж це?

– П’ятдесят двi тисячi.

– А скажи, мала, ти вже говорила про це з батьками?

– Боронь Боже, дядечку! Уявiть собi, як подивиться на це тато.

– Авжеж, той старий дурень наробив би шелесту. Ти, люба, повелася дуже розумно, що не прохопилася про свое вiдкриття анi чоловiковi, анi батькам. Ця справа потребуе цiлковитоi таемностi.

Я взяла його за руку.

– Любий дядечку, ви менi допоможете, так?…

Вiн замислився, та, зрештою, кивнув головою.

– З превеликою охотою. Але за одноi умови.

– Ой дядечку! – радо вигукнула я. – Так i знала, що ви менi не вiдмовите! Я ж не маю нiкого, хто мiг би менi зарадити.

– Я допоможу тобi, але за одноi умови, – наголосив дядько.

– Але ж ви, дядечку, не поставите такоi умови, яка… на яку…

Вiн нахмурився, але одразу ж полагiднiшав, подивився на мене iронiчно (нi, вiн таки пречудовий) i мовив:

– Слухай, мала. Невже ти думаеш, що я – я! – мушу вдаватися до таких засобiв, аби здобути жiнку?

Я почервонiла, а вiн додав:

– Здаеться, я передчасно пiдкинув тобi комплiмента щодо твого розуму.

– Даруйте, дядечку, але ви не так мене зрозумiли.

– Ну гаразд, годi про це. Вислухай уважно, що я тобi скажу. Я охоче вiзьму цю справу на себе. Але тiльки в тому разi, якщо ти пообiцяеш беззастережно слухатися моiх настанов. Ти нiчого не робитимеш на власний розсуд. Анiчогiсiнько. Я вiрю в твоi здiбностi, але тут потрiбна найдосконалiша майстернiсть, бо один хибний крок може зруйнувати геть усе. Розумiеш?

– Розумiю, – недовго думаючи, вiдказала я.

– І обiцяеш, що будеш точно виконувати всi моi настанови?

– Авжеж, залюбки.

– От i добре. Так ось, насамперед я хочу сказати тобi, що я про все це думаю. По-моему, справа ця нелегка. Найiмовiрнiше, що та жiнка й справдi мае шлюб з твоiм чоловiком. Якiсь винятково важливi причини змусили ii розшукати Яцека. Ота згадка про почуття, що нiбито спонукали ii до цього, не викликае в мене довiри. Жодна жiнка, яка не бачила чоловiка декiлька рокiв, не згадае отак раптом, що вона його кохае.

– Так.

– Отже, я ладен вбачати тут спробу шантажу.

– Воно таки скидаеться на те.

– Справа дуже серйозна. Ти сама проведеш чоловiка на вокзал i пильнуватимеш, чи не шукатиме вiн очима тiеi жiнки. Якщо вони i iдуть разом, то напевне будуть вельми обережнi. Можливо навiть, що вiзьмуть квитки в рiзнi вагони.

Я занепокоiлась.

– То ви, дядечку, вважаете, що Яцек хоче втекти разом з нею?

– Нiчого я не вважаю, – знизав вiн плечима. – А припускаю i таку можливiсть.

– Це було б жахливо. А що ж менi тодi робити?

– Треба вдатися до якихось хитрощiв, аби затримати Яцека. Наприклад, зроби так, щоб вiн не змiг зайти до вагона. Розумiеш, мала?

– Але яким чином?

– Яка ти ще недосвiдчена! – засмiявся дядько. – Це ж зовсiм не важко. Вдай, нiби зомлiла. Тодi йому доведеться клопотатися коло тебе, i вiн залишиться. А ми вигадаемо час, аби придумати щось iнше. Я в свою чергу спробую розшукати ту жiнку. Перегляну листи в кiлькох великих готелях. Увечерi я тобi зателефоную: розкажеш, як буде з Яцеком.

– А яку причину вигадати, щоб поiхати проводжати Яцека? Я нiколи цього не роблю.

– Тобi зовсiм нi до чого його проводжати. Приiдеш на вокзал через кiлька хвилин пiсля нього й скажеш, що забула дати йому якесь доручення до Парижа.

Додому я повернулася вчасно, навiть ранiше за Яцека. Його несесер i валiзка були вже спакованi. Коли вiн прийшов, саме задзвонив телефон. Я зняла трубку й почула незнайомий жiночий голос. Серце менi забилося дужче.

– Пана Реновицького можна?

Сама не знаю чому, але я була певна: то вона. Яцековi телефонуе багато людей, та цього разу я б головою заклалася, що то вона. Отож спитала:

– А хто його просить?

І ту ж мить Яцек несподiвано, майже грубо вихопив у мене трубку й сказав:

– Дозволь, це мене.

Я вийшла до сусiдньоi кiмнати, одначе залишила дверi прочиненi й добре чула все, що вiн казав. Та, на жаль, Яцек був аж надто обережний. Крiм «так» i «нi», я не почула анi слова. До того ж i розмова тривала всього хвилину чи двi.

Яцек пiдiйшов до мене iз спокiйнiсiньким виразом обличчя i пояснив:

– То секретарка Лясковського.

Напевне брехав. Та ще й так безсоромно. Я ледь стрималася, щоб не сказати цього йому у вiчi. Та, мабуть, Яцек i сам помiтив, що не вiрю йому. Чи не тому й попрощався так лагiдно i сказав, що нудьгуватиме за мною. Скiльки ж бо облуди в тих чоловiках!..

Тiльки-но машина од’iхала вiд дому, я хутенько вдягнулась i вибiгла до таксi. Не можна було гаяти нi хвилини. Коли таксi зупинилося бiля вокзалу, я мало не стрiмголов вибiгла на перон i, на щастя, встигла здибати Яцека. Вiн iшов уздовж поiзда за носiем з його валiзками. Я пильно придивилася до нього i завважила, як вiн щоразу розглядаеться навколо, видимо шукаючи когось очима. Раптом обернувся i помiтив мене.

Напевне, я дуже кумедно виглядала i так недоладно пояснювала йому, якi саме панчохи менi потрiбнi, що Яцек дивився на мене з неприхованим зачудуванням. Потiм, нiби нiчого не сталося, занотував до записника про панчохи й знову озирнувся.

Я не витримала й спитала:

– Ти когось шукаеш?

– Еге ж, – кивнув головою Яцек. – Зi мною iде пан Мельхiор Ванкевич, i я боюся, щоб вiн не спiзнився. У нас спальне купе на двох.

На мiй превеликий подив, виявилося, що вiн сказав правду. Перед самим вiдходом поiзда справдi з’явився пан Мельхiор, трохи захеканий, але, як завжди, чарiвливий. Вiн буквально засипав мене комплiментами. Ото дурний вигляд я мала!..

Я пройшла через усi вагони й не побачила жодноi жiнки, гiдноi уваги. Нi, Яцек iхав без тiеi. Я повернулася додому куди спокiйнiша. Десь близько десятоi зателефонував дядько Альбiн, я про все одзвiтувала i дiзналася, що вiн теж почав розшуки.




Четвер


Сьогоднi разом з Тото i Рисем Платером снiдала в «Брiстолi», а обiдала в «Європi». Тото був дуже радий. Вiн життя собi не уявляе без пивничок…

Я пильно роздивлялася навколо. Якщо вона мешкае в готелi, то, напевне, i iсть там-таки в ресторанi. І в одному, i в другому справдi було доволi молодих i гарних жiнок.

Тiльки тепер я зрозумiла, якi великi труднощi стоять передi мною. Мене навiть обсiли сумнiви, чи буде якась користь iз дядьковоi допомоги, хоч i мала нагоду упевнитися, що вiн не байдикуе. Сама ж бо допiру бачила його в холi готелю. Вiн сидiв, удаючи, нiби читае газету. На щастя, до мене вiн не привiтався. Сподiваюся, завтра вже прийде. Дай Боже, щоб з якимись новинами.




П’ятниця


Тiльки цього бракувало! Свого клопоту доволi, аж тут iще ота Гальшка Корнiловська! І треба ж так по-дурному вклепатися! Прибiгла до мене розхвильована, збуджена, коли я ще сидiла у ваннi. Я одразу догадалася, що тут якiсь амури, i спитала:

– Посварилася з Павелом?

– Ой серденько, що ти кажеш! Ти ж знаеш, як я нестямно його кохаю. І нiколи, iй-право, нiколи його не зраджувала. А оце минулого лiта в Криницi… Сама не розумiю, як це сталося… Просто якась хвилинна слабкiсть… Я заприятелювала з одним молодиком… Знаеш, така собi курортна пригода без наслiдкiв. Я навiть не уявляла, хто вiн такий. Добре одягнений мужчина, такий показний, спортивного типу. А танцював як! Чи ж могла я подумати, що то якийсь шалапут!

– Шалапут?

– Страшенний!

– Якийсь найманий танцюра?

– Нi, навiть не те. Та й що менi до нього! Ти ж знаеш, як я кохаю Павела. А той новак пiдмовляе мене на зраду. Я в страшеннiй скрутi. Вiн-бо прибрав мене до рук i погрожуе, що розповiсть про все чоловiковi й Павеловi.

– О, це вже неприемно, – зауважила я. – А чи не вимагае вiн грошей вiд тебе?

– Та що там грошi! Я згодна сто разiв заплатити йому, але вiн закохався в мене до нестями. Ти навiть не уявляеш, який вiн безжальний та жорстокий. А найгiрше те, що Павел починае стежити за мною.

Я знизала плечима.

– Не розумiю тебе, люба. Якщо вiн i розповiсть щось твоему чоловiковi чи Павеловi, то ти ж можеш усе заперечити просто йому в вiчi.

– На жаль, не можу, – зiтхнула Гальшка. – Я допустилася страшенноi необачностi. У нього моi листи. Ех, коли б тi листи та якось вiдiбрати у нього, тодi – я вiльна. Вiн буквально шантажуе мене ними. Що робити… що робити?

– Щиро спiвчуваю тобi, – мовила я i подумала, що ми з нею опинилися майже в однаковому становищi. Але мое, звiсно, набагато гiрше. Ах, якби я могла iй про все розповiсти! Тодi б вона знала, що таке справжня драма.

Поки я одягалася, Гальшка почала прохати:

– Люба, ну порадь менi, що маю робити. Це ж просто жах – жити в безнастаннiй тривозi мiж трьох шалено закоханих мужчин. Не знаю навiть, i що5 вони знайшли в менi особливого. Я ж бо така сама, як i всi. Хiба що трохи тоi вроди…

– А ти не намагалася викрасти тi листи?

– То все марно. Вiн тримае iх пiд замком.

– А пам’ятаеш, що в них написано? Може, там нема нiчого такого, що компрометуе тебе?

– Ого! Вистачило б Каролевi як привiд до розлучення. А втiм, навряд щоб вiн розлучився зi мною, бо я певна, що жити без мене йому несила. І все ж я не можу допустити, щоб тi листи потрапили йому до рук.

Я здивовано зиркнула на неi. Невже вона не знае того, що нi для кого давно не таемниця? Адже той ii Кароль уже хтозна-вiдколи плутаеться з iншими жiнками. Чи вона справдi нiчого не знае, чи так хитро прикидаеться?

– Крiм того, цей негiдник мешкае на Познанськiй, за три будинки вiд Павела. Можеш собi уявити, як я потерпаю, щоб вони не здибались…

– О, це таки жах, – погодилась я. – На твоему мiсцi я б, мабуть, його вбила… Ну, а ти не пробувала попрохати когось побалакати з ним? Адже твiй брат офiцер, вiн чоловiк хоробрий. Мiг би пiти до того шантажиста…

– Ой нi, нi. Я нiзащо не зважилася би признатися Владековi. Хiба ти його не знаеш?! Вiн же порвав би зi мною будь-якi стосунки. Я певна, що вiн нiколи не зраджував своеi дружини. То такий моралiст… Слово честi, я вже радше звiрилася б Павеловi.

Раптом у мене сяйнула чудова iдея.

– Слухай, Гальшко! А що, якби я з ним побалакала?

– З Павелом?

– Та нi, з отим… Не може ж вiн бути мерзотник без честi й совiстi. Я постараюся його переконати.

– Нi-нi. Це нiчого не зарадить, – заперечила Гальшка. – То чоловiк, позбавлений будь-яких людських почуттiв. А проте, вiриш, вiн так мене кохае…

– І все ж можна б ризикнути. Зрештою, не з’iсть же вiн мене! Сподiваюся, вiн не якийсь харцизяка?

– Та нi. Як на позiр, то навiть добре вихований.

– Отож я певна, що менi вдасться уладнати для тебе цю справу. Ти ж знаеш, я вмiю це робити. Пам’ятаеш, як переконала Люту не розлучатися з чоловiком? Вiн тодi ще прислав менi великий кошик орхiдей. Отже, нема чого й думати. Я пiду до нього, i побачиш, що все залагоджу якнайкраще. Зрештою, можу навiть вдатися до пiдступу. Запевню його, що ти також його кохаеш, але не можеш далi зносити цiеi муки й жити пiд постiйною загрозою. Розумiеш? У такий спосiб ти дiстанеш своi листи i вiднайдеш волю.

Гальшка ще трохи повагалася, та врештi згодилася. Вона сказала менi прiзвище, телефон i адресу того чоловiка. Виявилося, що його звуть Роберт Тоннор. Гальшка припускала, що вiн, можливо, iноземець, але не була того певна. Благала мене, щоб я, боронь Боже, не прохопилася, що вона називала його шантажистом.

– Бо вiн тодi затнеться i неодмiнно помститься менi. То дуже страшна людина. Бога ради, будь з ним обережна!

Я заспокоiла ii щодо цього. Мiсiя ця менi вельми сподобалася. Хто знае, що може спiткати мене надалi в моiх особистих справах, а вони ж куди поважнiшi. Отож певний досвiд у таких пригодах менi не завадить.

На першу годину я мала iхати до Гусен-Кетлi, де менi шиють двi бальнi сукнi. Одначе примiрку довелося вiдкласти, бо прийшов дядько. Отак занедбуеш найважливiшi справи. Тепер доведеться з ними якийсь час перечекати – i все з Яцековоi ласки! Як подумати, то це чимале свинство з його боку. Я просто збагнути не можу, як це чоловiк при своему розумi – й здатний на двоеженство. Не втрачаю надii, що якось пощастить усе залаштувати, але хай вiн собi не думае, що я йому колись це пробачу. Так чи так, а свое вiн дiстане.

Дядько Альбiн показав себе справжнiм чудодiем. Вiн уже мав довгий список жiнок, що мешкали в найбiльших готелях i чиi iмена або прiзвища починалися на лiтеру «Б». Таких було за сорок. Деяких iз них дядько вже бачив, скориставшись послужливiстю портье i коридорних служникiв. Але жодна не викликала пiдозри.

– А як ви додумалися, дядечку, що серед них немае жiнки, яка нас цiкавить?

– Я брав до уваги деякi припущення. Насамперед – вiк. Оскiльки Яцек побрався з тобою десь рокiв три тому, вiн уже напевно не сумнiвався, що колишня дружина покинула його назавжди й не буде розшукувати. Аби дiйти такого висновку, йому потрiбен був час – вiд двох до трьох рокiв. Отже, маемо щонайменше вiсiм рокiв. Вийти замiж вона могла не ранiш, як у вiсiмнадцять. Вiсiмнадцять та додати вiсiм – буде двадцять шiсть, це мiнiмальна межа ii вiку. Одначе нам треба визначити й максимальну. Тут справа складнiша. Вiсiм рокiв тому Яцековi було двадцять чотири. Таким молодикам часто подобаються жiнки, набагато старшi од них. Скажiмо, сорокарiчнi. Але тут мусимо зважити на одну обставину. Тая жiночка пiсля шлюбу покинула Яцека. А ти сама з часом переконаешся, що пiдстаркувата жiнка взагалi не дуже схильна кидати чоловiка, а тим паче молодшого вiд себе.

– Дядечку, ви – генiй, – переконано мовила я.

– До цiеi гадки не ти дiйшла першою, – кивнув головою дядько. – Ти друга. Перший був я сам. Отож слухай. Усе це говорить, що на той час ця особа вважалася ще молодою i мала успiх у чоловiкiв. Тодi iй було рокiв двадцять вiсiм, не бiльше. Двадцять вiсiм та додати ще вiсiм – буде тридцять шiсть. Виходить, цiй «панi Б.», яку ми розшукуемо, може бути вiд двадцяти шести до тридцяти шести рокiв. Тепер щодо ii зовнiшностi. Наскiльки я знаю, Яцековi подобаються жiнки певного типу. Високi на зрiст, бiлявi, темноокi. Отже, й тут маемо деякi прикмети. Опрiч того, я ладен присягнутися, що «панi Б.» гарна, ба навiть вельми. Можна ще припустити, що вона тактовна й мае пристойнi манери.

– Чому ви так думаете? – здивувалась я.

– Бо якби то була просто авантюристка, вона б звернулася до тебе, а не до Яцека. Зчинила б гармидер, найiмовiрнiше – прилюдно. А зараз пiдсумуемо: це молода, вродлива, висока бiлявка з темними очима, добре вихована. Такоi, власне, я й шукаю.

– Дядечку, ви янгол!

– До певноi мiри, – погодився дядько. – Бачиш, мала, янгол – то безтiлесний дух, здатний проходити крiзь стiни. Такому грошi нi до чого. І коли вже вiн бере на себе роль детектива, йому не треба когось пiдкупати, анi сидiти в готельних ресторанах. А на це ж бо потрiбнi грошi.

Я схопилася з мiсця, щоб принести сумочку, але дядько спинив мене порухом руки.

– Е нi, мала. Я взявся допомогти тобi з двох причин: по-перше, це й мене цiкавить, а по-друге, хочу зробити тобi приемнiсть. Нiяких грошей у тебе я не вiзьму. Та й взагалi не згадував би про них, але останнiм часом менi анiяк не таланить у грi. Всi пристойнi партнери, замiсть приходити грати, розтринькують своi грошенята десь-iнде. От хоч би твiй Тото. Йому нiчого не варто викинути на вiтер кiлька сот злотих. Грае ж вiн, мiж нами кажучи, як теля. А оце вже два тижнi й разу не заглянув до клубу.

Мене це здивувало. Я знала, що Тото майже щодня вiдвiдуе Мисливський клуб. Але навряд щоб туди пускали дядька Альбiна. Про всяк випадок я спитала:

– Ви, дядечку, про Мисливський клуб?

– Ну що ти! – вiн iронiчно скривився. – Мисливський клуб – це для мене минувшина, яка нiколи вже не повернеться. Я кажу про таку собi картярню, що гучно iменуеться клубом, а там потихеньку грають на грошi.

Я мовчки понурилася. Лише подумати, як низько впав цей величний добродiй, що колись мав славу одного з найвитонченiших бонвiванiв, вважався прекрасним нареченим, був джентльменом найвищого класу!.. Отже, правду казав батько: цей чоловiк – шулер, з того й живе. Та хай би вiн навiть i грав без обману – однаково такий спосiб життя нiкому не робить честi.

Дядько поправив монокль i, оглядаючи своi охайнi нiгтi, промовив:

– А ти, мiж iншим, запитай Тото, чи не грае вiн останнiм часом. Це нагадало б йому про клуб. Або, наприклад, дай йому якусь банкноту i скажи, що знайшла ii на вулицi. А якби ти ще попрохала його спробувати щастя з тiею банкнотою… Нiчого бiльше вiд тебе я не жадав би.

Я зрозумiла. Вiн хотiв, щоб я стала його спiльницею i заманила Тото до картярнi, де його добряче ошукають. Яка бридота! Вся моя симпатiя до дядька враз зникла. Краще б я сама дала йому грошей, навiть наполягала, щоб узяв iх. Але дядько рiшуче вiдмовився.

Та, зрештою, я подумала, що якийсь там програш для Тото нiчогiсiнько не важить. А воно б i незле було отак покарати його за пихатiсть. Одначе коли я добре помiркувала, то дiйшла висновку, що, якби я пристала до тiеi махiнацii, мене замучило б сумлiння. Дядьковi я, звiсно, сказала, що згодна. Та сама сподiвалась уладнати цю справу в iнший спосiб.

Коли дядько пiшов, я зателефонувала Тонноровi. Сказати правду, серце менi неспокiйно калатало, поки я чекала на вiдповiдь. Адже я нiколи ще не дзвонила до незнайомих чоловiкiв такого типу. Отож вирiшила бути дуже обережною. Залишу вдома листа з його адресою i напишу, нехай шукають мене там, якщо на призначену годину я не повернуся додому, а собi в сумочку покладу Яцекiв револьвер.

У трубцi почувся низький чоловiчий голос. Я запитала, чи це пан Роберт Тоннор, i, дiставши ствердну вiдповiдь, сказала:

– Даруйте, що не називаю свого прiзвища, бо воно не мае для вас значення, а я волiю лишитися невiдомою. Менi потрiбно з вами зустрiтися. Маю до вас справу, надзвичайно важливу, можете менi повiрити, i прошу придiлити менi кiлька хвилин. Чи не змогли б ви мене прийняти, ну, скажiмо, завтра вранцi?

Вiн, певне, здивувався, бо спитав:

– А ми з вами знайомi?

– Нi.

– Може, я десь вас бачив?

– Ми з вами нiколи не бачились.

– То яку ж ви можете мати до мене справу? Тiльки попереджаю наперед: якщо йдеться про пиловбирач, краватки чи новий зразок бритви, то все це я вже маю.

Я мало не засмiялась i сказала, що грошi тут нi до чого. Тодi вiн замислився i вiдказав, що завтра не матиме вiльного часу. А от сьогоднi о восьмiй зможе мене прийняти.

Я вбралася в чорну сукню, але нiяких коштовностей надягати на себе не стала (вiд такого типа можна сподiватись усього). На менi була тiльки обручка i низочка перлин. Вони останнiм часом знову входять у моду. Тодi написала листа, знайшла в шухлядi Яцекiв револьвер, перехрестилась i вийшла iз дому.




Субота


Дверi вiдчинилися так швидко, що я навiть злякалася. Передi мною стояв високий на зрiст кремезний брюнет з проникливими сiрими очима. На ньому був темно-синiй костюм i чорна краватка. (Може, вiн носить жалобу?) З вигляду цiлком порядна людина. Навiть шляхетна.

Чоловiк подивився на мене уважно i сказав:

– Прошу. Я чекаю на вас.

У нього був досить приемний голос.

– Я заберу у вас хвилин п’ять, не бiльше, – почала я i рушила була до кiмнати. Навiщо б то менi, справдi, скидати хутро. Одначе цей нахаба безцеремонно взяв мене за рукав i сказав:

– Зробiть ласку, скиньте хутро, бо в мене тут жарко, то щоб вам потiм не застудитися.

Чи випадало менi сперечатися? Страшний тип… Помешкання в нього невелике, але пристойне. Вiн указав менi на крiсло, сам сiв напроти.

– То чим можу вам служити?

– Я приятелька Гальшки Корнiловськоi… – почала я не дуже впевнено.

Вiн злегка пiдвiв брови й сказав:

– Дуже приемно.

– Я б не хотiла, щоб ви мене неправильно зрозумiли. Я прийшла пояснити вам дещо.

– Пояснити? Що саме?

– Це дуже делiкатна справа. Але повiрте, я вмiю зберiгати таемницi. Отож, хоч вам i здаеться, що Гальшка вас цураеться, я хочу сказати вам, що це неправда. Вона кохае вас.

Я таки спромоглася вимовити цi слова з глибоким переконанням. Але вiн якось чудно скривився i вiдказав:

– Цiлком можливо, шановна панi. Але це для мене не така вже й новина.

Еге, нахабства йому не позичати! Я залюбки кинула б йому в обличчя, що Гальшка ненавидить його. Одначе мусила триматися дипломатично.

– Тим краще, що ви про це знаете. Ми з нею близькi подруги. Але ж ви самi знаете, що певнi обставини заважають вашому коханню. Признайтеся, що постiйна небезпека аж нiяк не сприяе щастю.

– Про яку небезпеку ви говорите? – запитав вiн майже iронiчно. – Я не з лякливих.

– Ах, та я ж не про вас! Ідеться про Гальшку. Ви маете… у вас е ii листи. Я розумiю, вони дорогi для вас як спогад про тi днi, коли почалося ваше кохання. Але, як вам вiдомо, Гальшка – замiжня. І думка про те, що цi листи в якийсь спосiб можуть потрапити до рук чоловiка, гнiтить ii… Нi, не перебивайте мене! Я певна, ви самi нiколи б такого не вчинили, але ж, Боже мiй, iх можуть у вас викрасти, ви можете iх загубити, з вами може статися якась лиха пригода… Треба на це зважати. Тодi листи потраплять до рук стороннiх людей, i це може занапастити життя жiнки, яка вас кохае.

Вiн усмiхнувся, запалив цигарку i зручнiше вмостився у крiслi. Я бачила, що моя промова не справила на нього анiнайменшого враження. Невже такий безсердечний?…

Та ось вiн невимушено запитав:

– Якщо я добре вас зрозумiв, ви хочете, щоб я повернув Гальшцi ii листи?

– Так. Благаю вас, не вiдмовте менi. Я розумiю, що не маю пiдстав сподiватися на особливу ласку з вашого боку. – Тут я усмiхнулася до нього так зворушливо, як тiльки могла: хiба лиш бездушний пень встояв би проти тiеi усмiшки. – Але прошу вас задовольнити мое прохання.

Вiн подивився на мене з-пiд напiвзаплющених повiк i також всмiхнувся.

– Якраз навпаки. Як на мене, то ви маете аж надмiру пiдстав, щоб зробити вам i не таку ласку. Не розумiю тiльки, чому Гальшка звертаеться до мене через вас. Я, звiсно, анiтрохи iй за це не дорiкаю, бо познайомитися з вами – неабияка приемнiсть. Але чому вона не звернулася до мене сама?

– Ах, хiба ж ви не знаете, яка вона вразлива! Може, навiть трохи й iстерична, – додала я по хвилi роздуму.

– Та й чи трохи?

– Ваша правда. Але ж ви не можете не розумiти, що за таких обставин важко бути спокiйною.

– О Боже, за яких iще обставин?! – роздратовано скривився вiн.

– Ну, коли кожну мить тобi загрожуе бiда.

– Це таки кумедно, – сказав вiн. – Можете передати своiй приятельцi, що я поверну iй тi листи.

Я не повiрила своiм вухам, але тут-таки менi спало на думку, що це якийсь пiдступ. Зараз обiцяе, що вiддасть, а тiльки-но Гальшка звернеться до нього, напевне вiзьме ii на глузи.

– Нi, даруйте, – вiдказала я твердо. – Моя приятелька просила, щоб я забрала тi листи сама.

Вiн нiчого не вiдповiв. Пiдвiвся, пiшов до письмового столу i з хвилину порпався в паперах. Коли повернувся, в руках у нього був великий стос листiв.

– Ось, прошу, – мовив вiн.

Я дуже здивувалася. До того ж не могла збагнути, чому тих листiв так багато. А пан Тоннор з посмiшкою додав:

– І ще я хотiв би вас попрохати, щоб ви умовили свою приятельку не писати менi бiльше. Я маю чимало справ, i читати таку лiтературу бракуе часу.

– Як вас розумiти?

– Та ви самi подивiться. Там усе, що ви хочете, аж до описiв природи. Панi Гальшка даремно завдала вам клопоту. Нiяк не збагну, навiщо вона це зробила.

Я взяла листи. Безсумнiвно, то була Гальщина рука. Я почувалася так, нiби вчинила хтозна-яку дурницю. Менi аж слiв забракло. І поки я стояла отак, сама не своя з сорому, цей добродiй геть зненацька – я не встигла навiть вiдсахнутися – взяв руками мою голову i поцiлував мене просто в уста.

– Як ви смiете?! – скрикнула я i гнiвно зиркнула на нього.

Але то неабиякий нахаба. Вiн не тiльки не збентежився, а ще й промовив з усмiхом:

– Перепрошую. Це з мого боку було, так би мовити, зловживання. Але мушу признатися, що каяття я не вiдчуваю. Та й, зрештою, ви самi виннi.

Я була щиро обурена.

– Ви… ви… Це нечувано! Я винна!..

– А так, – одказав вiн спокiйнiсiнько. – І не просто виннi, а злонавмисне. Самi подумайте. Пiд якимось благеньким приводом ви приходите до молодого мужчини та ще й маете вродливе личко. Такi вчинки безкарно не минаються.

Я аж занiмiла, а вiн провадив далi:

– Було б навiть нелюб’язно з мого боку, якби я вдавав, що не розумiю ваших намiрiв. І коли я чимось i завдячую Гальшцi, то оце, власне, тим, що вона вас до мене прислала.

Я не тямилася з обурення. Спершу хотiла була одразу пiти, але не могла ж я залишити його при думцi, що його пiдозра справедлива! Це-то я мала б удаватися до таких способiв, аби спiзнати ще одного чоловiка!

Коли я побачила, що моi запевнення анiтрохи його не переконали, то вирiшила детально переказати йому мою розмову з Гальшкою. Пан Тоннор вислухав мене з великою цiкавiстю i, здаеться, врештi повiрив. Дуже з того смiявся i запевняв мене, що нiякий вiн не таемничий та пiдступний ловець жiнок, що Гальшку анiтрохи не кохае i не може збагнути, навiщо вона затiяла всю цю iнтригу.

Вiн вибачився за своi пiдозри й так мило мене перепрошував, що поступово я перестала на нього гнiватись. Вiн розповiв менi дещо, з чого я зрозумiла, що не вiн переслiдуе Гальшку, а скорiше вона його.

Потiм пан Тоннор розповiв про себе. Виявилося, що вiн зовсiм не авантюрист, а представник кiлькох iноземних фiрм, у нього тут своя контора, вiн щоразу виiздить до Францii, Англii i Нiмеччини, мае власного автомобiля. Та кретинка напевне знала про це все, i я не розумiю, нащо вона понавигадувала про нього стiльки дурниць. Тоннор виявився дуже дотепним i милим спiврозмовником. Єдине, що Гальшка не збрехала: цей чоловiк справдi свавiльний. Пiд час розмови вiн раз по раз брав мою руку й тримав ii у своiх руках. Менi просто незручно було випручуватись. А вiн тримав мою руку й не пускав. Здавалося, не помiчав навiть, як я силкуюся ii вивiльнити.

Розмова була така приемна, що я й не помiтила, що вже десята година. На щастя, вiн сам звернув на це увагу, бо пiдвiвся i сказав, що саме на десяту в нього призначено одну справу.

Подаючи менi хутро, вiн запитав:

– Коли я знову вас побачу?

Я, звiсно, вiдповiла, що нiколи, вiдтак додала:

– А помешкання у вас гарне.

Тодi вiн сказав:

– Десь близько шостоi я майже завжди вдома. Отож, чекатиму на ваш дзвiнок.

– Прощавайте, – кивнула я йому i вийшла.

На сходах менi стрiлася вельми гожа жiнка. Я б не звернула на неi уваги, якби не ii запаморочливе вбрання. Жакет trois quart[3 - Три чвертi (франц.).] з шиншили i дуже елегантний чорний капелюшок з яскраво-червоним пером. Коси мала рудi (певна рiч, фарбованi), а своею тендiтною статурою трохи скидалася на Клару Бау.

Я не помилилася: вона йшла до нього. Вiн, либонь, хтозна-який бабiй. Та найгiрше з цього всього те, що я забула взяти Гальщинi листи. Нiчого не вдiеш, доведеться прийти ще раз. Вiн, звiсно, бозна-що про мене подумае, одначе iншоi ради нема.

З дядьковим дорученням я впоралася вельми спритно. Я дала Тото п’ятсот злотих i попрохала його зiграти в покер на мiй кошт, бо менi, мовляв, приснилося, що вiн мае виграти для мене багато грошей. Простодушний Тото не добачив у тiм нiякого пiдступу й залюбки погодився. Навiть пообiцяв того ж таки вечора пiти до картярнi. Гадаю, що п’яти сотень дядьковi вистачить. Вiн зателефонував менi десь о третiй i сказав, що нiяких суттевих новин поки що нема. Це мене дуже засмутило.

На обiдi було щось iз двадцять осiб. Як звичайно, страви подавали пречудовi й вина добiрнi. Я завважила, що Гальшка, попри всi своi солоденькi усмiшки, позирае на мене занепокоено. Нiкчемна лицемiрка! До того ж у неi новий перстенець iз сапфiром. Звiдки б це?

Тiльки-но всi пiдвелися вiд столу i ми з нею залишилися наодинцi, Гальшка пошепки мовила:

– Щось ти менi нiчого не кажеш. Я помираю з цiкавостi. Ти була у нього?

Вона благально зазирала менi в очi, а я, вдаючи байдужiсть, вiдказала:

– Звiсно, що була.

– То що? Ну кажи ж хутчiй!

– Вiн пообiцяв оддати менi твоi листи.

– І ти думаеш, оддасть?

– Гадаю, що так. Тiльки я не подiляю твоеi думки про цього добродiя. Менi вiн не видався шалапутом. Цiлком культурна людина i поводиться як джентльмен.

В Гальщиних очах блиснув неспокiй.

– Ти довго у нього була?

– Кiлька хвилин.

Це ii нiби заспокоiло.

– О моя люба! Тим-то ти й не подiляеш моеi думки. От якби ти знала його так, як я…

Я знизала плечима.

– О, можеш повiрити, менi це байдуже. Вiн справдi гарний з себе, але ж ти добре знаеш, що я вiрна Яцековi.

Я зумисне проказала це з притиском, щоб подратувати ii.

– А в який спосiб вiн поверне тi листи?

– Можеш не турбуватися, – вiдказала я. – Спосiб не мае значення. Можу послати до нього Юзефа або першого-лiпшого розсильного. – Я трохи помовчала й додала: – А може, й сама до нього пiду.

Гальшка уiдливо посмiхнулася.

– Я бачу, це посередництво не вельми тобi прикре…

– Ти ж добре знаеш, що задля тебе я ладна на все. Той добродiй начебто дуже засмутився, але ти, певне, рада, що вже нiколи його не побачиш?

– Чому це я нiколи його не побачу? – здивувалася Гальшка.

– Як чому? – запитала я. – Адже ж це ясно як божий день. Повернувши листи, вiн не зможе бiльш примусити тебе ходити до нього.

– Ах, звiсно! – схаменулася Гальшка. – Звiсно, що так. У кожному разi, я тобi безмежно вдячна, Ганечко.

Ще зранку я звелiла Юзефовi ретельно записувати, хто нам телефонував, i, повернувшись, насамперед перебiгла очима всi записи на папiрцi. Там було кiлька незначущих, але мiж ними й таке: «З готелю “Брiстоль”».

Незважаючи на пiзню годину, я мусила розбудити Юзефа. Вiн сказав, що з «Брiстоля» дзвонив портье i запитував, коли повертаеться пан Реновицький.

Нарештi якийсь певний слiд! Очевидно, портье телефонував за ii дорученням. Я одразу попередила, що завтра не обiдатиму й не вечерятиму вдома. Маю бути в «Брiстолi».




Недiля


Десь перед десятою подзвонив Тото i запропонував поiхати з ним на прогулянку до Яблонноi. Я залюбки згодилась. В його величезному «мерседесi» iдеш, як у колисцi.

Коли я сiла обiч Тото, вiн витяг з кишенi пачку банкнотiв i, переможно усмiхаючись, подав менi.

– Що це таке? – здивувалась я.

– Виграш, – вiдказав вiн. – Ти мала слушне передчуття. Карта менi йшла, як у казцi. Всiх понакривав, навiть отого твого шалапутного дядечка. Тепер нiколи не сяду грати, не взявши в тебе якогось дрiб’язка на щастя.

– Тото! Ти справдi виграв? – не вiрила я своiм очам.

– Слово честi, – засмiявся вiн. – Понад три тисячi.

Я не хотiла брати грошi. Казала, що не маю на них нiякого права, бо то вiн iх виграв. Зрештою, погодилася на те, щоб вiн зi мною подiлився, але вiн зробив ображену мiну i запротестував:

– Я грав на твоi грошi, грав для тебе i на твое щастя. Виграш належить тобi. Якщо не вiзьмеш грошi, я викину iх у вiкно.

Що ж я мала дiяти? Зрештою, такi грошi на дорозi не валяються. Куплю йому якусь дрiбничку, i все буде гаразд.

Трохи подумавши, я спитала Тото:

– А той пан Альбiн Нементовський багато програв?

– Не знаю, не звернув уваги. Думаю, що небагато, якихось кiлька сот злотих. Вiн нiколи не ризикуе, хоч грае чудово. І знаеш що? Тепер я вже не вiрю тим плiткам, що ходять про нього. Якби вiн був шулером, то, напевне, не програв би.

Сказати правду, я аж надто добре знала, що Тото помиляеться. Мати розповiдала, що колись дядька навiть застукали на гарячому в якомусь казино чи клубi. Коли роздавали карти, вiн нiби ненароком клав перед собою золоту цигарницю, а вона була так вiдполiрована, що вiн бачив у нiй, як у дзеркалi, всi карти. Зчинився скандал, i дядька знов мало не посадили до в’язницi.



Я передчувала, що дядько Альбiн зателефонуе, i не помилилася. Не заходячи в розмову, я попросила його приiхати.

За чверть години вiн з’явився з вельми кислою мiною.

– Твiй чичисбей вже, напевно, казав тобi, – обiзвався дядько, вiтаючись зi мною. – Напевно, розповiв уже, що вчора я програвся до нитки.

– Еге ж, згадував, що не йшла вам карта.

– Останнiм часом мене переслiдують невдачi. Мушу признатися, що лишився майже без гроша.

Я вирiшила змусити його взяти у мене грошi. Звiсно, я не могла признатися, що його програш лежить у мене в сумочцi, але запропонувала йому позичку.

Я дала тисячу злотих, а дядько написав розписку за всiею формою, хоч я намагалася переконати його не робити цього.

Потiм я розповiла дядьковi про свое вiдкриття: що та жiнка мешкае в «Брiстолi».

– Зараз же звiдси поiду та й розпитаю портье. Одначе ти маеш сказати менi точну годину того дзвiнка.

– Зараз спитаю Юзефа.

Я попрохала дядька, щоб вiн зачекав, i пiшла розпитати Юзефа. На жаль, вiн докладно не пам’ятав. Сказав менi, що то було десь близько десятоi.

Тим часом, як я розмовляла з Юзефом, сталося те, що належало передбачити: до вiтальнi впхалася тiтка Магдалена. Позирнула, сказала «перепрошую» i вийшла, але напевне встигла придивитися до дядька. Щоправда, вона його не знае i нiколи ранiш не бачила, але ж то така язиката, що не забариться роздмухати з цього цiлу iсторiю.

Тiльки-но спровадила дядька, тiтонька вже чекала на мене в кабiнетi. Треба було хутко щось вигадати.

– Що то за пристойний пан? – запитала тiтка Магдалена.

– Ах, пусте, – вiдказала я як могла байдуже. – Приходив з приводу тiеi дiлянки на Жолiбожi. Я сказала йому, що чоловiка нема у Варшавi, а я з його справами не обiзнана.

Оскiльки я умовилася з Тото на третю, то поклала собi утнути йому добрячу штуку i зателефонувала до Мушки Здроевськоi. На щастя, застала ii вдома. Запросила Мушку на обiд до «Брiстоля», анi словом не згадуючи про Тото, сказала лише, що буде Домiнiк Мiрський i, може, хтось iз його приятелiв. Вiдмовитися вона, звiсно, не могла. Через пiвгодини я пiд’iхала до неi машиною i не могла натiшитися з ii вигляду: Мушка занадто пiдмалювала брови i нацупила кумедний капелюшок. Мiрський iз Тото вже чекали у вестибюлi, i настрiй iм одразу зiпсувався. Педантичний Мiрський дратувався з нашого майже пiвгодинного запiзнення. Тото був прикро вражений, коли побачив зi мною Мушку. Робив такi мiни, мов iндик, що наковтався рiнi. На краще вiн i не заслуговував.

У ресторанi було велелюдно. Якби Тото не зарезервував столика, нам довелося б пiти нi з чим. Знайомих безлiч, i здебiльшого з провiнцii. В такому товпиську годi було побачити особу, задля якоi я сюди прийшла. Тому я зайнялася Мушкою, обсипаючи ii такими надмiру захопленими комплiментами, що треба бути наiвною, як вона, аби сприйняти все те за щиру правду. Мало не за кожним словом я зверталася за пiдтримкою до Тото, i вiн, хоч i скручувався щоразу, мов той штопор, а все ж мусив потверджувати моi комплiменти. Атож, то була чудова забава.

В ресторанi стало вiльнiше, i я побачила дядька Альбiна. Вiн сидiв при столику бiля вiкна з якимось непримiтним з виду молодиком i щось писав на листiвцi. Я була певна, що воно пов’язане з нашою справою.

І справдi, коли ми виходили з ресторану, служка подав менi згорнуту листiвку. Вiн зробив це так спритно, що, на щастя, нiхто того не зауважив. Вдаючи, нiби шукаю чогось у сумочцi, я прочитала записку i ледве приховала, як вона мене вразила. Дядько Альбiн писав:



«Є новини. Особа, що доручила портье зателефонувати вам додому, була мiс Елiзабет Норман, англiйка, що не володiе жодною мовою, крiм рiдноi. Прибула до Варшави 22 грудня минулого року. Туристка. iдь додому й чекай мого дзвiнка».


Я була розчарована. Або портье, iнформуючи дядька, помилився, або тут якесь непорозумiння. Жiнка, що писала Яцековi, досконало володiла польською. Це по-перше. По-друге, вона пiдписалася лiтерою «Б», а тим часом ii iнiцiали складаються з лiтер «Е» i «Н».

Коли я приiхала додому, то дядькового дзвiнка чекала недовго. Вiн докладно розповiв про все. А саме: особа, яка запитувала, чи приiхав Яцек, була ота панна Норман. Портье достеменно це пригадав. Одначе дядько припускав, що панна Норман може не мати нiчого спiльного з жiнкою, яка нас цiкавить. Вона могла просто знати Яцека за кордоном чи навiть познайомитися з ним у Варшавi в якомусь посольствi.

Я мовила:

– Є в мене таке передчуття, що коли це й не вона, то все ж у якийсь спосiб iз нею зв’язана. Бога ради, дядечку, добре все розвiдайте, бо така шантажистка, зрештою, може вдати, що не вмiе розмовляти по-польському. Повiрте в мое передчуття.

– Мала, я вiзьму все це до уваги, – засмiявся вiн.

Подзвонили з мiжмiськоi i сказали, що мене викликае Париж.

Пiсля кiлькох «алло, алло!» я почула голос Яцека. Насамперед вiн запитав мене про здоров’я, сказав, що нудьгуе за мною i що весь час був дуже зайнятий, а тодi повiдомив, що важливi справи затримують його в Парижi ще на кiлька днiв. Досi його дзвiнок нiчим не рiзнився вiд звичайних. Але ось вiн запитав:

– Як там у тебе, Ганечко, нiчого нового не сталося?

– Нiчого. А що могло статися?

Вiн якусь мить вагався, тодi сказав:

– Ну, виходить, усе гаразд. Бувай здорова, згадуй мене i нi в якому разi не думай про мене погано.

То був аж надто виразний натяк.

– А чого б то я мала погано про тебе думати?… І що означае «нi в якому разi»?…

Вiн трохи знiтився. У голосi його почулася непевнiсть.

– Ну, може, ти думаеш, що я тут розважаюсь i тому не кваплюсь повертатися.

– Я так зовсiм не думаю, – одказала я виразно.

Це мало б його насторожити. Але Яцек невимушено вiдповiв:

– Ти найкраща дружина в свiтi. Повiр, я працюю тут як вiл, з ранку до вечора. До побачення, кохана.

– До побачення, Яцеку. До зустрiчi.

Я поклала трубку i не могла стримати усмiшки. Отже, вiн не втiк од мене! Вiн все-таки мене кохае! Хто зна, може, затримка з поверненням якось пов’язана з отим його скандальним одруженням?… Так чи так, а розмова ця дуже мене заспокоiла.

Щодо рiзницi ii iнiцiалiв з написаною пiд листом лiтерою «Б», то тут у мене враз зникли якiсь суперечностi. Адже лiтера «Б» могла бути скороченням пестливого наймення: Бессi, Бетсi, Бет, Бес або ж Беттi. Англiйцi дуже часто називають в такий спосiб своiх Елiзабет. Яка вона з виду – ото найважливiше. Вона запевне старша од мене. Але чи досить вона вродлива, щоб зi мною суперничати? Адже в цiй справi важить не тiльки те, чи погодиться вона зникнути, одержавши певну суму грошей, але й те, чи не схоче Яцек до неi вернутися. З телефонноi розмови з ним я могла дiйти висновку, що вiн такого намiру не мае. А проте хто знае, чи не зумiе та жахлива жiнка примусити його змiнити свое рiшення. О, вона дуже помиляеться, коли думае, що я легко зречуся своiх прав! Врештi-решт, я не зупинюся навiть перед скандалом. Навiть перед тим, щоб втягнути в цю справу батька.

Мiй добрий настрiй зiпсувала думка: коли моя суперниця багато рокiв тому покинула Яцека, вiн, певне, кохав ii або принаймнi вона мала на нього такий вплив, що залишилася в його пам’ятi як щось здобуте i втрачене, а отже, тим бiльше бажане. Важко сказати, чи не оживе тепер у ньому те почуття.



Я боялася, що вже не застану Тоннора. Одначе вiн був дома i вiдразу впiзнав мiй голос.

– Я чекав вашого дзвiнка, – сказав привiтно.

– Не думайте, будь ласка, – наголосила я, – що я подзвонила б вам, якби не забула у вас Гальщиних листiв. Ідеться про неi i тiльки про неi. Чи могла б я прийти до вас зараз? Себто десь за пiвгодини?

– Зробiть ласку.

Вiн знову вiдчинив менi сам. Привiтався як добрий знайомий. Цi досвiдченi спокусники таки вмiють поводитися з жiнками.

– Перепрошую за розгардiяш. Лиш годину тому одержав новi платiвки з Лондона. Отож слухав собi. Зараз я приберу. Деякi просто чудовi. А ви любите музику?

Я не мала приводу заперечувати.

– Добре, що в нас однаковi уподобання. Ось послухайте це.

Вiн поставив справдi гарну рiч, якоi я ще не знала.

– Це все останнi новинки, – пояснив вiн, збираючи решту i складаючи на поличку бiля патефона. – Є люди, якi вважають, нiби спiвати найкраще iталiйською мовою. Щодо мене, то я не подiляю цiеi думки. Кожна мелодiя, кожен рiзновид музичноi фактури потребуе iншоi мови. Правда ж?… А отой гарний «мерседес», в якому я бачив вас сьогоднi вранцi на Модлiнському шосе, ваш власний?

– Ви мене бачили?

– Мигцем. Поруч з вами сидiв якийсь пан, але я не встиг його роздивитися. Дуже шкодую. Дiзнався б, який у вас смак. Та, на жаль, ви iхали дуже швидко. І так через вас мало на хуру не наскочив.

Я зробила байдужу мiну.

– Якщо ви придивляетеся до всiх жiнок у зустрiчних машинах, то колись напевно так i буде.

– Я бачу, ви вважаете мене за донжуана.

– За донжуана?… Нi, даруйте. То було б надто високе звання. Скажiмо, за звичайного спокусника.

– Ви помиляетеся. За все свое не дуже коротке життя я знав багатьох чоловiкiв. Одначе не бачив ще жодного спокусника. Я б пишався, якби мiг вважати себе за виняток. То навчiть же мене принаймнi, як заслужити хоч це найнижче звання.

Вiн злегка нахилився до мене i з усмiхом в очах якось дивно розглядав мене. Я опанувала себе й перевела розмову в безпечнiше рiчище.

– Не маю педагогiчних здiбностей. І запевняю вас, що не для того забираю ваш час. Я прийшла сюди, аби взяти листи своеi приятельки.

– Ах, справдi! Листи…

Вiн неквапливо пiдвiвся i вийшов до сусiдньоi кiмнати. Одначе повернувся не з листами, а з пляшкою та двома чималими келишками.

– Щодо листiв, – почав вiн, – то справа дещо ускладнилася. Чи не вип’ете фiлiжанку кави?…

Не чекаючи на мою вiдповiдь, вiн натиснув кнопку дзвiнка.

– Красно вам вдячна, але я поспiшаю.

– Я зважив на це, тому кава вже готова. Ви розумiете, я таки справдi хотiв вiддати вам тi листи, але, на жаль, виникла обставина, яка поламала моi плани. Ви розмовляете по-французькому?

Я одразу збагнула, чому вiн про це спитав. Десь у глибинi помешкання вiдчинилися дверi, i за мить до кiмнати ввiйшла покоiвка з тацею. Їi вигляд вразив мене. Просто непристойно, щоб молодий мужчина тримав у себе таку покоiвку. Вона, звичайно, не була класичною красунею (дiвчата такого типу рано поганiють на виду), але поки що мала вельми гожий вигляд. Тендiтна брюнетка з кирпатим носиком i свiженьким личком. Поводилася вона як уроджена й досвiдчена кокетка, хоч iй навряд чи було двадцять рокiв. А найгiрше те, що кожен ii рух справляв враження цiлком природного.

Те мале мавпеня було таке самовпевнене, що усмiхалося навiть до мене, як видно, вважаючи мене за безпечну. Пан Тоннор, здавалося, не звертав на неi жодноi уваги i провадив далi вже французькою мовою:

– Дуже вам рекомендую оцей напiй. Це справжнiй старий коньяк, який тепер важко знайти не тiльки у Варшавi, а й у самому Парижi. Та повернiмося до листiв вашоi приятельки. Тут сталася непередбачена рiч. Справа в тому, що вона сама сьогоднi вранцi зволила мене навiдати i зажадала, щоб я вiддав iй тi листи. Ви не можете собi уявити, з якою прикрiстю я виконав ii волю. Звiсно, не через листи, – значливо додав вiн.

Те, що вiн сказав, так збентежило мене, що я навiть не помiтила, коли вийшла та розбещена покоiвка. Насилу опанувавши себе, я сказала:

– Ах, он як! Дуже вас перепрошую. Я нiчого про це не знала. Зрештою, Гальшка не мала часу мене попередити, бо я сьогоднi зовсiм не була вдома.

– Гальшка влаштувала менi жахливу сцену. Оскiльки я маю лагiдну вдачу i боюся сцен, то я зi страху мало не вискочив з вiкна. І уявiть собi, ця сцена була через вас.

– Як це через мене?!

– Атож. Довелося менi вислухати чимало гiрких докорiв з приводу моеi неделiкатностi. Бо саме так визначила Гальшка мою готовнiсть повернути ii листи в чужi руки.

Я мимоволi зашарiлася.

– Нiчого не розумiю. Я ладна вам заприсягтися, що Гальшка сама мене просила, аби я взяла у вас тi листи.

Вiн невимушено засмiявся.

– Авжеж, я вiрю вам, чарiвна панi Ганко.

– Звiдки ви знаете мое iм’я? – спитала я.

– Його назвала в запалi ваша приятелька. Але ви не турбуйтеся, вона нiчого бiльше не казала.

– Ви можете дати слово?

– Хоч i десять.

– Хотiла б вам вiрити… – зiтхнула я. – Адже ви розумiете, як менi прикро. Я запропонувала Гальшцi свою допомогу, коли це було iй потрiбно. А тепер бачу, що ви кохаете одне одного i що мое втручання у вашi справи було цiлком зайве.

Вiн пiдвiвся i з вельми поважним виразом на обличчi взяв мене за руку.

– Повiрте менi, що цей випадок був чи не найщасливiший у моему життi. І коли я почуваю до Гальшки не кохання, бо його нiколи не було, а тiльки симпатiю, то лиш через те, що вона мимоволi дала менi змогу познайомитися з вами. – Вiн дивився менi просто у вiчi i провадив далi: – Я нiчого про вас не знаю. Не знаю, чи схочете ви пiдтримувати наше знайомство. Не знаю, чи не подивитесь ви на мене з посмiхом пiсля цiеi трагiкомiчноi iсторii. Не знаю, чи побачу я вас ще коли. Та хоч би вiд цiеi хвилi мiж нами постав нездоланний мур, ви однаково залишитесь у моiй пам’ятi на довгi-довгi лiта.

О, тепер я дужче нiж будь-коли зрозумiла: все, що розповiдала менi про нього Гальшка, було брехнею. Певно, вiн чимало для неi важить. В його поведiнцi стiльки гiдностi й делiкатностi. І нiякого лицедiйства.

– Я зовсiм не збираюся припиняти з вами знайомства, – вiдказала я. – Як на мене, воно дуже миле.

Вiн без слiв узяв мою руку i легенько, зовсiм легенько торкнувся ii устами. Ще якусь хвилю вiн дивився на мене, неначе в задумi, тодi всмiхнувся i подав менi фiлiжанку кави, водночас присунувши до мене келишок з коньяком.

– Гальшка ввела мене в оману, – почала я, але вiн тут-таки перепинив мене.

– Не будемо бiльше про неi говорити. Для мене вона минуле, а минуле нiколи не повертаеться. – Вiн простягнув до мене свiй келишок i додав: – А тепер випиймо за майбутне. Щоб було воно хоч трохи таке прекрасне, яким я собi його зичу.

– Собi? Ви егоiст.

– В даному разi нi, – заперечив вiн. – Справа в тому, що в даному разi я маю на думцi майбутне двох людей.

Вiн засмiявся так щиро та лагiдно, що i я не могла стримати усмiшки. Вiдтак присунувся до мене i легенько, дуже легенько, нiби кладучи руку на бильце мого крiсла, обняв мене. Я не могла одвести погляду вiд його очей…



В цьому мiсцi я вважаю за доцiльне перепинити опис п. Реновицькоi як неiстотний для щоденника в цiлому. В той же час менi, як i читачам, здаеться рiччю нормальною, що пiд час того двогодинного вiзиту п. Ганки до п. Роберта Тоннора мiж ними зав’язалися так званi «дружнi зв’язки». Разом з тим я переконаний, що там не сталося нiчого такого, що могло б кинути тiнь на добре iм’я п. Реновицькоi, так само як i на бездоганну репутацiю джентльмена, на котру, як вона сама вважае, цiлком заслуговував п. Роберт Тоннор. Грiзне i непевне становище, в якому опинилася авторка щоденника внаслiдок викриття першого шлюбу свого чоловiка, робить для нас зрозумiлим, як потрiбна була iй справжня дружба та дуже чоловiче плече, на яке вона могла б спертися.

Отож, не кидаючи камiння докорiв, обмежимося вiдзначенням факту, що тiеi недiлi мiж п. Ганкою Реновицькою та п. Робертом Тоннором зав’язалася дружба. Доказом цього може бути те, що вони напевне випили чудовий коньяк п. Тоннора на брудершафт, бо вiд цього дня п. Реновицька в своему щоденнику називае його просто Робертом. (Примiтка Т. Д.-М.)


Я повернулася додому, приголомшена всiм тим. До того ж випила забагато коньяку. Який дивний свiт! Людина нiколи не знае, що на неi чекае, що ii може спiткати. От якби життя завжди тiшило мене такими несподiванками! Роберт просто чудовий!




Вiвторок


Нарештi я таки побачила ii!

Звуть ii Елiзабет Норман. У паспортi значиться як жителька Бельгii, двадцяти шести рокiв. Вона гарна, це важко заперечити. Щодо ii вiку дядько Альбiн не помилився. Зате його передбачення щодо ii зовнiшностi не справдилися. Вона не бiлявка, а рудувата шатенка. Очi в неi не голубi, а зеленi. На зрiст вона не така, як я, а значно нижча й тендiтнiша. Оце вам доказ сталостi чоловiчих смакiв! Бог знае, якими ще жiнками мiг захоплюватись Яцек. Тепер уже я нi в що не вiрю. Могли там бути й чорнявi, й рудi, може, навiть китаянки чи негритянки. Вiд чоловiкiв можна сподiватися чого завгодно.

У першу мить, коли я ii побачила, менi здалося, що це та сама, яку я спiткала на сходах у Роберта пiд час свого першого вiзиту. Та, виявляеться, я помилилася. По-перше, та була зовсiм руда, по-друге, трохи вища, а по-трете, сам Роберт на мое запитання, чи знае вiн мiс Елiзабет Норман, вiдповiв, що нiколи й не чув про таку. Вiн навiть здивувався, звiдки я взяла це iм’я.

У недiлю ввечерi, проходячи з Тото i його кузеном Лобоневським через вестибюль «Брiстоля», я побачила дядька, що пильно читав якусь газету. Пiд час вечерi мене викликали до телефону. Звiсна рiч, то був не телефон, а дядько. Не гаючи часу на зайвi розмови, вiн показав менi смужку поштового паперу.

– Впiзнаеш це письмо? – спитав вiн.

Я враз його впiзнала. То було ii письмо. Я б упiзнала його навiть i в пеклi. Виявилося, що дядько дав добрi чайовi покоiвцi, що прибирала номер панi Норман, аби вона дiстала хоч клаптик паперу з письмом англiйки. На уривку можна було прочитати слова: «…nd І now in Wars…»

Як видно, це мало означати: «i я тепер у Варшавi». Зрештою, i папiр був той самий.

– А тепер, – спитав дядько, – хочеш ii побачити?

– Де вона? – занепокоiлась я.

– Сидить у ресторанi. Маленький столик за другою колоною. Вона сама, вдягнена в темно-зелену сукню та пелеринку iз срiблястих лисиць.

– Вона гарна? – спитала я.

Дядько блиснув моноклем i вiдказав:

– First class.[4 - Перший сорт (англ.).]

Я була прикро вражена i подумала, що дядько перебiльшуе. Але вiн додав:

– Опам’ятайся, мала, i не здумай робити iй жодних мiн. Постарайся звертати на неi якнайменше уваги. А то все зiпсуеш.

Я урочисто заприсяглася дядьковi, що триматиму себе в руках. І за всю вечерю лише три чи, може, чотири рази глянула в ii бiк. Вона зграбна, мае добру статуру. Хода в неi теж гарна. Вдягнена першокласно…

Оскiльки зранку тiтка Магдалена заходилася прибирати в квартирi, я мусила призначити дядьковi побачення в невеликiй кондитерськiй на розi.

Дядько був задоволений собою. Виявилося, що вночi йому добре йшла карта, а крiм того, вiн зiбрав дальшi вiдомостi про ту жiнку.

Вiн бачив на власнi очi ii паспорт. Дiзнався, що вона дуже рiдко виходить з готелю, що не посилае, принаймнi через прислугу, нiяких листiв i що приiхала з Вiдня.

– Що ж далi? – запитала я дядька.

– Буде не легко, – почав вiн, – але тепер треба пiти двома шляхами. Передусiм слiд звернутися до якоiсь бельгiйськоi розшуковоi контори чи детективного бюро. Рiч у тiм, що мiс Елiзабет Норман не видаеться менi звичайною, ординарною особою, яких можемо спiткати тисячi.

– Ви, дядечку, думаете, що через детективне бюро ми дiзнаемося про цю жiнку щось таке, що ii компрометувало б?

– Так, – потвердив вiн. – А якщо не компрометувало, то, в усякому разi, дало б нам змогу в свою чергу загнати ii на слизьке. Треба мати на увазi той факт, що ми не знаемо, на якiй стадii переговорiв з нею перебувае Яцек i як розвиваються iхнi стосунки. Вiн, напевне, обмежився умовляннями, що зовсiм не вплинули на неi.

– Я теж такоi думки.

– Отож-бо й воно. Цiлком зрозумiло, що за таких умов його становище майже безнадiйне. А от якби ти змогла дати йому в руки якiсь засоби боротьби, то хто зна, чи не набере ця справа зовсiм iншого забарвлення. Це одне. Другий напрямок наших дiй не менш складний. А саме: я постараюсь особисто познайомитися з цiею панi.

– Навiщо? Щоб поговорити з нею?

– О, аж нiяк. Щоб пiзнати ii. Кожна людина мае якiсь вразливi мiсця, а жiнка – особливо. Кожна людина може чимось себе виказати, а жiнка – тим паче. Кожна людина пiддаеться настроевi, а жiнка – занадто. От я й ставлю собi за мету скористатися з усього цього.

Потiм дядько видобув з кишенi аркушик паперу, де вже мав записанi кiлька адрес розшукових контор у Брюсселi. Трохи порадившись мiж собою, ми вибрали одну з них, що викликала найбiльшу довiру. Дядько взявся сам написати до цiеi контори.

На прощання я застерегла його:

– Не забувайте, що та жiнка, напевне, знае мое дiвоче прiзвище. Або принаймнi iй не важко буде його дiзнатися. Отже, вам не можна вiдрекомендуватися iй як Нементовський, бо це одразу збудить у неi пiдозру.

Вiн iронiчно всмiхнувся i заспокоiв мене:

– Не бiйся. Якби я всiм жiнкам вiдрекомендовувався пiд своiм прiзвищем, то давно вже мусив би заснувати гарем.

«Який жаль, – подумала я про себе, – що я не знала його, коли вiн був молодий. Вiсiм рокiв тому вiн був для мене втiленням завойовника жiночих сердець. Усi моi подруги, якi його знали, думали про нього так само. Писали йому листи, намагалися дiстати його фотографii i вистоювали пiд його вiллою. На жаль, для бiдолашноi Лiльки це скiнчилося вельми сумно. Цiкаво, чи знае про це ii чоловiк. Я чула, що вони дуже кохають одне одного. Треба буде колись iй написати».

Повернувшись додому, я була приголомшена несподiванкою. Ледве я вiдчинила надвiрнi дверi, як до передпокою вибiгла тiтка Магдалена i, спопеляючи мене поглядом, пошепки сказала:

– Тут хтось на тебе чекае. Знову прийшов посередник з приводу дiлянки.

Я занiмiла з подиву. То аж нiяк не мiг бути дядько. Адже я щойно залишила його в кондитерськiй.

– Щось вiн дивно змiнився, – просичала тiтка. – Зовсiм не такий з виду, як був минулого разу.

Промовивши це, вона пирхнула, вийшла до iдальнi i злегка грюкнула за собою дверима.

Я зайшла до вiтальнi. Бiля дзеркала, на краечку крiсла сидiв маленький череватий добродiй з червоними щiчками i схожим на картоплину носом. Вiн почав велемовно розводитися про дiлянку на Жолiбожi, про курсовi цiни та кандидатiв на купiвлю. Менi вдалося докинути кiлька слiв до посередниковоi промови, аби пояснити йому, що я анiчогiсiнько не знаю про ту дiлянку i що вся ця справа стосуеться тiльки мого чоловiка.

Коли вiн забрався геть, у вiтальнi, наче за помахом чарiвноi палички, з’явилася тiтка з переможним i осудливим виразом на обличчi.

– Не уявляю собi, – почала вона, – що може спонукати звичайного посередника до таких дивовижних метаморфоз. Вчора вiн вишуканий, показний джентльмен, а сьогоднi такий собi ниций суб’ект, вельми непривабливий на взiр.

– Тiтонько, то був просто iнший посередник. Якщо ви вважаете, що у Варшавi тiльки один посередник з продажу нерухомого майна, то ви дуже помиляетеся.

Тiтка так енергiйно хитнула головою, аж я злякалася, що iй повилiтають з волосся всi шпильки.

– Люба моя, – мовила вона, – усе це було б зрозумiло, якби я не знала, що Яцек доручив цю справу одному, одному-единому посередниковi. Не трьом i не п’ятьом, а одному, тому, який оце допiру вийшов звiдси.

Я була готова до цього заперечення.

– І я про це знаю. Але знаю також i те, що, коли треба швидко знайти покупця, посередники звертаються по допомогу до своiх колег. А загалом, якщо вас, тiтонько, так цiкавлять люди цього фаху, то шкода, що ви не сказали менi про це ранiше. Незабаром карнавал, i я з приемнiстю влаштую спецiально для вас бал посередникiв. Сподiваюся, ви не будете нудьгувати.

Тiтка пiшла ображена i до самого вечора не озивалася до мене анi словом…



Батько збирався до Голдова на вепрiв. То мало бути велике полювання, з участю кiльканадцяти мисливцiв, i мати вирiшила поiхати й собi, бо деякi з них iхали з жiнками. Щоправда, вона намагалася умовити мене, аби я поiхала в Голдов замiсть неi, та чи могла я хоч на кiлька годин залишити Варшаву, коли от-от мали надiйти новi вiдомостi в Яцековiй справi!




Середа


Виявляеться, обережнiсть нiколи не може бути надмiрною. Тiтцi Магдаленi, яка нiколи не виходить з дому до обiду, цього разу раптом забаглося ласощiв, i вона подалася до кондитерськоi по тiстечка. І, звичайно, я сидiла там з дядьком Альбiном. Я думала, що це бабисько перекинеться вiд зачудування.

Власне кажучи, я й сама не знаю, чому захотiла зустрiтися з дядьком, коли вiн сказав менi по телефону, що нi на якi новини не роздобувся. Такий уже лихий мiй талан, просто лихий талан.

Цiлий день вона не перемовилася зi мною анi словом, коли не брати до уваги повсякденних загальних фраз. Вона мае свого Яцека мало не за бога, i коли мене щось i тiшить на гадку про можливий скандал, то це перспектива руйнацii всiх тих святинь, до яких вона пiднесла свого коханого племiнничка. Ще, гляди, отруiться вероналом. Та й, зрештою, не тiльки на неi справить таке враження Яцекове падiння. Уявляю собi, скiльком людям, що вважають його за взiрець усiх чеснот, доведеться проковтнути язика i казитися з його дволикостi. То була б непогана вiдплата за всi отi дурнi балачки, нiби я не доросла до Яцека i вiн гiдний кращоi дружини.

О сьомiй зателефонував з Парижа Яцек. Вiн дуже квапився, сказав тiльки, що не знае ще, коли повернеться, i що до нас прийде ад’ютант полковника Корчинського, щоб забрати жовтий конверт, запечатаний сургучем, що лежить у середнiй шухлядi письмового столу. Я нагадала Яцековi, щоб вiн привiз менi великий флакон «Voyage de nосе». Маю пiдозру, що тi парфуми, якi можна дiстати у Варшавi, набагато слабшi.

Звичайно, одразу ж пiсля цiеi розмови я знайшла в письмовому столi того конверта. Менi було страх як цiкаво, що там усерединi. На жаль, величезна сургучева печатка аж нiяк не давала змоги його вiдкрити. А втiм, не думаю, щоб вiн мiстив щось цiкаве для мене. Гадаю, що там були якiсь урядовi папери, i то, напевне, такi, яким Яцек надае великого значення.

Десь близько восьмоi з’явився той ад’ютант, про якого казав менi Яцек, – стрункий молодий офiцер. Я запропонувала йому фiлiжанку кави, але вiн одмовився. Поводився вiн дуже чемно, i я спостерегла, що сподобалася йому. Та, незважаючи на це, вiн сказав, що дуже поспiшае i що прийшов по запечатаний конверт, про який мiй чоловiк мав зателефонувати менi з Парижа. Я не затримувала його, тим бiльше, що вiн видимо нервував. Офiцер люб’язно подякував менi i вийшов.

Коли за ним зачинилися дверi, я поглянула на його вiзитову картку: «Поручник Єжи Сохновський». Цiлком пристойний молодик.




Четвер


Накидаю поспiхом цi кiлька слiв. Рано-вранцi надiйшла телеграма з Голдова. Батько небезпечно захворiв. Я повинна взяти професора Вольфрама й доктора Ярка i негайно iхати в Голдов. На щастя, обидва можуть поiхати зi мною.




Вiвторок


Що дiялось, що дiялось!

Я повинна опанувати своi думки, бо iнакше не зможу доладно й зрозумiло розповiсти про все. Поранення батька, скандал, операцiя, жовтий конверт, та руда шантажистка, дядько Альбiн, Яцек, поручник Сохновський, слiдство – усе це крутиться менi в головi, наче в коловоротi. А на додачу ще й та недоумкувата тiтка Магдалена…

Але розкажу все спочатку.

Отже, насамперед батькова рана виявилася не така вже небезпечна, як гадали спершу.

Той португалець (я нiяк не запам’ятаю його прiзвища), звiсно, не мав намiру заподiяти батьковi якусь шкоду. Вони там, у Португалii, не полюють, отож, коли вiн забачив вепра, то мов божевiльний почав стрiляти на всi боки йому навздогiн. На щастя, куля пробила батьковi лише м’якуш над стегном. Одначе я мусила шiсть днiв просидiти в Голдовi.

Досi не можу прийти до пам’ятi. Тим паче, що, крiм батькового здоров’я, все, здаеться, пiшло на гiрше.

Другого дня пiсля приiзду до Голдова я одержала телеграму вiд дядька. Дуже обачними, темними для невтаемничених осiб фразами вiн сповiщав, що з Брюсселя надiйшли цiлком певнi вiдомостi. Про ту бабу там нiхто нiчого не знае, окрiм того, що вона спинялася кiлька разiв у рiзних готелях. Достеменно встановлено, що вона не е жителькою жодного з великих бельгiйських мiст. Розшукове бюро висловлюе припущення, що ця особа не заслуговуе на довiру.

Це мене не вельми потiшило. Якби ми знали про цю дамочку щось конкретне, то могли б розмовляти з нею зовсiм iнакше. Вся надiя на дядька.

На додачу до всього спiткала мене ще одна халепа. А саме: в суботу вранцi до Голдова приiхало двое панiв. Коли я вийшла до них i здивовано сказала, що я iх не знаю, вони вiдрекомендувалися. Виявилося, що старший з них – полковник Корчинський, а молодший – не хто iнший, як його ад’ютант поручник Сохновський. Оскiльки я не йняла цьому вiри, бо той новий Сохновський був зовсiм не схожий на свого попередника, вони показали менi своi документи. І тiльки тепер усе випливло на свiт.

Вони мучили мене понад три години. Я мусила докладно розповiсти все про вiзит першого (фальшивого) ад’ютанта, назвати годину його вiзиту i змалювати, який вiн був iз себе. Виявилося, що в жовтому конвертi були якiсь надзвичайно важливi документи. Здобуття iх мало велике значення для якоiсь сумiжноi держави.

До речi, я з соромом мушу признатися, що не маю уявлення, яку державу треба називати сумiжною. У розмовах чоловiкiв раз по раз чути це слово, а я не наважуюся запитати. Адже менi, Яцековiй дружинi, не годиться цього не знати. Одначе я додумалася, що пiд словами «сумiжна держава» треба розумiти Росiю.

А тепер, пiсля цiеi пригоди, я остаточно в цьому переконалася. Полковник дуже цiкавився, чи той самозваний поручник Сохновський не мав росiйського акценту. Як i було насправдi, я вiдказала, що вiн розмовляв чистiсiнькою польською мовою. Обидва добродii докоряли менi, що я вчинила легковажно, вiддавши конверта незнайомцевi, який по нього прийшов, i не перевiривши у нього документiв.

Це було обурливо. І я не приховувала од них свого обурення. Як же це так? Спочатку чоловiк телефонуе менi з Парижа, що з’явиться поручник такий-то, ад’ютант полковника такого-то, по такий i такий предмет. Потiм з’являеться пан у мундирi, навiть з якимись орденами, до того ж гожий на взiр i з бездоганними манерами, називае свое прiзвище i просить дати йому той предмет. Як же я могла вчинити? Адже було б смiшно, коли б я стала вимагати од нього якихось паперiв чи встановлювати його особу. Я ж не полiцай. Менi й на думку не могло спасти, що це якесь шахрайство. Та й звiдки б комусь сторонньому знати, що Яцек телефонував до мене i якi дав настанови?

Полковник дуже смiявся з тих моiх доказiв i пояснив, що в паризькому готелi, з якого дзвонив Яцек, вчора виявлено лiнiю для пiдслухування, завдяки якiй шпигуни дiзналися про його доручення i зараз же наказали своiм варшавським агентам викрасти того конверта.

Це жахливо. Менi аж мороз пiшов поза шкiрою, коли я подумала, що й моi розмови з Тото чи Робертом теж може хтось пiдслухати. Одразу ж як повернуся до Варшави, викличу такого електротехнiка по телефонах, щоб розiбрав наш апарат i подивився, чи нема там якоiсь лiнii.

Я спитала, в який спосiб стало вiдомо, що я вiддала того конверта. Полковник пояснив, що в мене дома вже проведено розслiдування. Допитано тiтку Магдалену i прислугу. На закiнчення вiн став випитувати в мене, хто той лiтнiй пристойний добродiй, що видавав себе за посередника з продажу земельних дiлянок.

Тут уже терпець менi урвався. Я насилу стрималася, щоб не вибухнути гнiвом. Ота дурна тiтка знову заварила менi кашу. Тепер вони ще, гляди, запiдозрять дядька Альбiна у посiбництвi шпигунам. Казна-що витворяе те бабисько! Хоч як би скiнчилася Яцекова справа, але тiльки-но вона скiнчиться, я одразу ж поставлю перед ним умову: або вiн одiшле тiтку на село, або я розлучаюся з ним. (Звiсна рiч, насправдi я й думки не припускаю про розлучення, але пристрашити його можу).

Я сказала тим добродiям, що то був справжнiй посередник i що я бачила його лише двiчi в життi. Тодi вони почали допитуватися, чи не розмовляв вiн зi мною про Яцека та про його подорож. Я запевнила iх, що нi, але, здаеться, вони не дуже менi повiрили i, мабуть, постараються розшукати дядька Альбiна. Щоб хоч трохи iх задобрити, я запросила iх до обiду, але вони послалися на невiдкладнi справи й поiхали.

Я довго не могла отямитись, а ввечерi надiйшла телеграма з Варшави од… Яцека.

Виявилося, що в зв’язку з тим клятим конвертом його викликали до Варшави, вiн прилетiв лiтаком на кiлька годин i мае того ж таки вечора повернутися до Парижа. Як видно, вiн був такий заклопотаний тiею iсторiею з шпигунами, що навiть забув запитати в телеграмi про батькове здоров’я. Я завважила, як прикро це вразило батька.

Я опинилася в жахливому становищi, бо про виiзд iз Голдова не могло бути й мови, а тим часом у Яцека напевне знайдеться досить вiльного часу, щоб побачитися з тiею своею видрою. Тiльки Бог знае, як би менi собi зарадити.

На щастя, сьогоднi вранцi приiхала Данка, i я змогла притьмом повернутися до Варшави. З тiткою привiталася аж надто промовисто. Холодно усмiхнулась до неi i чемно подала руку. Аби ще значливiше наголосити, що я тут господиня, я звелiла повiдчиняти всi вiкна в iдальнi, у вiтальнi, у кабiнетi та в буфетнiй, так що тiй вiдьмi годi було й носа виткнути iз своеi кiмнати. Інша рiч, що скрiзь стало страшенно холодно. Та, на щастя, я мала зараз же йти на побачення з дядьком.

Як я й передбачала, вдома його не було. Не маючи iншоi ради, я сiла бiля вiкна в маленькiй бруднiй молочнiй проти його будинку i, посьорбуючи чай, стала чекати. Крiм мене та господинi, що порядкувала за прилавком, там був лише якийсь нудний, нецiкавий на взiр добродiй. Я б зовсiм не звернула на нього уваги, якби не його вкрай дражлива манера iсти i взагалi вся поведiнка. Спершу вiн поглинув величезну тарiлку яечнi, а потiм заходився гидко длубатися в зубах, прикриваючи рота другою рукою. При цьому вiн безтямно солопiв у вiкно з таким виразом на обличчi, нiби от-от мав заплакати. Не розумiю, нащо iснують на свiтi такi люди.

Була вже четверта, коли я побачила дядька. Вiн приiхав на таксi i зник у пiд’iздi. Я швиденько розрахувалась i вийшла. Дядька я наздогнала, коли вiн уже вiдчиняв дверi.

Вiн, як завжди, привiтав мене комплiментами. Був у чудовому настроi i вже саме5 це трохи мене заспокоiло.

– Чи е щось нового, дядечку? – запитала я, сповнена надiй.

Вiн поправив монокль i пiдморгнув менi.

– А якщо добрий дядечко мае багато, дуже багато новин, що5 вiн за це матиме?

– Я обнiму дядечка, особливо якщо новини будуть такi ж добрi, як вiн сам.

– Чудово, але гонорар наперед.

По цих словах вiн обняв мене i поцiлував в уста. Хоч було це цiлком несподiвано, але ж нiяк не можу сказати, що неприемно. Цi лiтнi добродii по-своему вдатнi до жiнок i вмiють дозволити собi навiть вельми смiливi жести в якийсь природний i необразливий спосiб.

– Так от, я був на приемнiй прогулянцi, пречудовiй прогулянцi з одною чарiвною дамою. Рiдко стрiнеш дiвчину, що мала б стiльки принад. А на додачу ще й розум! Рiдкiсна жiнка, без перебiльшення рiдкiсна. А надто як на англiйку.

Серце лунко закалатало менi в грудях.

– Дядечку, – прошепотiла я, – ви з нею познайомились?

Вiн зробив здивовану мiну.

– З тiею дамою, з котрою був на прогулянцi?… Ну звiсно ж, мала. Невже ти гадаеш, що дами, товариства яких я шукаю, належать до такоi категорii жiнок, що шпацiрують з незнайомими добродiями?

– Та не мучте ви мене, дядечку, – жалiбно писнула я. – Ця дама – вона?

– Не знаю, кого ти маеш на думцi, але не збираюсь робити з цього таемницi. Та англiйка мае звучне iм’я Елiзабет i носить прiзвище Норман.

– Ах, Боже мiй! І як же ви з нею познайомились? Яка вона з себе? Що казала? Про Яцека не згадувала?

– Зачекай, мала, – усмiхнувся вiн. – Насамперед встановимо хронологiю та iерархiю твоiх запитань. Так от, по-перше, ми з нею поки що (тiшу себе надiею, що маю право вжити цього багатообiцяючого «поки що»), ми з нею поки що на вельми офiцiйнiй нозi. «Як вам подобаеться Варшава, панi?… Чи ви багато подорожуете, панi?…» І так далi в такому дусi. Отож для якоiсь згадки про Яцека щонайменше зарано. Ти знаеш, що Яцек зараз у Варшавi?

– Як це «зараз»? – серйозно занепокоiлась я.

– А так, звичайнiсiнько. Я бачив його позавчора на власнi очi, коли вiн заходив у «Брiстолi» до лiфта, а потiм коли вiн виходив з того ж таки лiфта разом з мiс Елiзабет Норман.

– Отже, вiн бачився з нею!

– Гадаю, що встиг на неi надивитися, i маю пiдстави припускати, що не одмовить собi в цiй приемностi й надалi.

– Ви помиляетесь, дядечку, – вiдказала я трохи роздратовано. – Яцек був у Варшавi буквально кiлька годин. Його викликали з Парижа з приводу якихось документiв, i вiн мав того ж таки вечора повернутися. Я напевне знаю, що вiн поiхав назад.

– Нехай i так, – погодився дядько Альбiн. – В усякому разi, вiн бачився з нею.

Я насилу спромоглася запитати:

– А… а довго вiн у неi був?

Дядько неделiкатно засмiявся.

– Ах, он ти про що! Ну, як тобi сказати… Яцек пробув в ii номерi щось близько години. Оскiльки ти знаеш свого чоловiка краще, нiж я, то можеш легше зробити з цього якiсь висновки.

Я зиркнула на дядька майже зi злiстю. Вiн потiшався, очевидячки потiшався з мого неспокою. Як видно, думав, що я ревную.

– Ви знову помиляетесь, дядечку! – вiдповiла я холодно. – Менi достеменно вiдомо, що Яцека нiщо вже з нею не зв’язуе…

– Я не маю анiнайменшого намiру пiдривати твою вiру в чоловiковi чесноти, – докинув вiн з повагою, що дуже скидалася на знущання.

– Бо нiщо не може ii пiдiрвати, – наголосила я, проте про всяк випадок нишком, щоб не завважив дядько, тричi постукала пальцем об дерево.

– Тим краще, – хитнув вiн головою. – Зрештою, i в мене не виникло жодноi пiдозри, принаймнi в даному разi. Виходячи з нею, Яцек був блiдий, злий i, як видно, насилу володiв собою. У мене склалося враження, що вони мали не вельми приемну розмову.

– Не розумiю тiльки, – зауважила я, – навiщо вони вели ту розмову в номерi, а не у вестибюлi чи ресторанi.

– А мене це зовсiм не дивуе, – знизав плечима дядько. – Ми можемо здогадуватись, яка була тема iхньоi розмови, а такi розмови, погодься, нi до чого чути iншим, хоч би то була прислуга чи випадковi сусiди. Як на мене, то iхня зустрiч анiтрохи нам не вадить.

– Чому?

– А тому, мала, що при першiй же слушнiй нагодi я запитаю ii про Яцека.

– Ви скажете, що знаете його?

– Що ти, боронь Боже! Скажу, що бачив ii в товариствi молодого добродiя, якого iнколи зустрiчаю.

Ми якнайдетальнiше обговорили всi цi справи. Коли я вже виходила, дядько затримав мене.

– Трохи не забув, мала. Дозволь повернути тобi борг з подякою. Ось тисяча злотих.

Я аж нiяк того не сподiвалася i спробувала заперечити.

– Але ж, дядечку, менi зараз зовсiм не потрiбнi грошi. І загалом це не горить…

– Нi, нi, – наполягав вiн. – Ще й як горить. Якби на поштовому переказi не треба було зазначати прiзвище вiдправника, я надiслав би тобi цi грошi до Голдова.

– Певно, вам останнiм часом добре таланило в грi, – зауважила я, ховаючи грошi до сумочки.

– Так, люба. Як видно, тiльки твоя присутнiсть у Варшавi приносить щастя в грi Тото. Я таки злупив з нього чималий грiш. З нього i з його приятелiв. Вони вельми поряднi люди.

Увечерi я випила забагато кави i тепер не скоро засну. Надворi ще зовсiм темно, хоч уже шоста ранку. Я залишила в iдальнi записку, щоб мене нi в якому разi не будили ранiше першоi, але боюся, що та вiдьма навмисне грюкатиме дверима. Нi, треба буде рiшуче зажадати вiд Яцека, щоб вiн вигадав якийсь привiд i вiдпровадив це бабисько на село.




Середа


Роберт ще не повернувся. Отакi вони, чоловiки. Вiн вважае, що може виiхати, навiть не повiдомивши мене, куди i на який час.

На ранок мене викликають до полковника Корчинського. Знову будуть мене мучити. Я вже мала у зв’язку з цим ще одну халепу. Стрiла Владека Мо5рського, що приiхав у вiдпустку з Рима. Не маючи й гадки, що це така важлива справа, я розповiла йому про своi прикрощi, пов’язанi з отим клятим жовтим конвертом, що отруюе менi життя. А той дурний пустомолот, мабуть, бовкнув про це у мiнiстерствi чи десь iще, бо вже за двi години по тому з’явився до мене поручник Сохновський (справжнiй) i почав менi вичитувати, що я балакаю з людьми про цю справу. Вiн сказав, що надзвичайно важливо, аби вся та пригода лишилася в таемницi з огляду на якiсь там iхнi комбiнацii. Поводився вiн майже нелюб’язно. Отож я холодно вiдказала йому:

– Мене це анiтрохи не цiкавить. І не розумiю, навiщо ви, панове, вплутали мене в цю прикру справу.

– Ваша правда, вона таки прикра, i вiд iменi пана полковника я настiйно прошу, щоб ви нiкого про неi не iнформували.

Вiд дядька знову немае жодноi звiстки. Було б смiшно, якби та руда англiйка закрутила з ним роман. А таке цiлком можливе. Я навiть хотiла б цього задля Яцека. Нехай би пересвiдчився на власнi очi, що то за жiнка. Приiхала нiбито до нього, а користуеться з першоi-лiпшоi нагоди, щоб спокусити iншого, та ще й не кого-небудь, а дядька його дружини. Звiсно, це не найважливiше, але напевно не зашкодило б, якби вдалося застукати iх на гарячому. Тiльки сумнiваюся, чи погодиться на це дядько Альбiн. Чоловiки люблять базiкати про свою самовiдданiсть, одначе коли iм випадае довести ii, вони ухиляються пiд якимись незначними приводами. Тодi вони враз починають сипати такими словами, як честь, обiцянка, особиста гiднiсть i таке iнше.




Четвер


Повертаючись од Лолiв, я поминула Познанську вулицю i завiтала до Роберта. Щоправда, застати його я не сподiвалась, а зайшла просто так. І виявилося, що дуже добре зробила. Багате цiкавого дiзнаеться вiн од мене про ту свою кралечку! Ось нехай тiльки повернеться.

Уже на сходах чути було звуки патефона. Я мусила чекати хвилин п’ять, доки менi вiдчинили. Нарештi вона таки почула мiй дзвiнок. Я одразу зрозумiла, чим тут пахне. Обличчя ii палало, коси були розпатланi. Хоч вона так заступила менi дорогу, щоб я не могла пройти, я звелiла iй вiдсторонитися i зайшла.

Ладна закластися головою, що хтось утiк з кiмнати у глибину помешкання. На жаль, я не мала змоги обшукати всi закапелки. На столi стояли двi фiлiжанки недопитоi кави i фрукти. Отже, користуючись iз того, що господаря нема вдома, вона приймае тут своiх коханцiв, а потiм вони обкрадуть його чи навiть уб’ють. Адже про таке весь час пишуть у газетах.

Я спитала ii:

– Що це, у вас гостi, панночко?

Вона нахабно подивилася менi у вiчi i збрехала:

– Даруйте, панi, але нiяких гостей тут нема.

– Пан Тоннор дозволяе вам користуватися патефоном?

– Вiн нiколи менi цього не забороняе, панi.

Я не могла бiльше дивитися на ii зухвалу фiзiономiю i заприсяглася собi, що на друзки розiб’юся, але доможусь, аби Роберт вигнав ii геть. Нехай вiзьме собi лакея. Найгiрше було те, що я не могла пояснити цiй гусцi, чого прийшла. Отож варто замислитись, яка то важлива рiч привiд.




Четвер


Нарештi приiхав Яцек. Певне, у Парижi вiн дуже багато працював чи гуляв, бо змарнiв i став набагато нервовiший. Приiхав вiн дуже рано, коли я ще спала. Од Юзефа я дiзналася, що зараз же пiсля ванни вiн майже годину розмовляв з кимось по телефону. Менi неважко було здогадатися, що розмовляв вiн з нею.

Перший снiданок ми iли разом у спочивальнi. Яцек сказав:

– Не хочу тебе лякати, але, здаеться, я подам у вiдставку.

Я занiмiла з подиву. Яцек, який так любить свою справу, який стоiть на порозi блискучоi кар’ери, якому всi пророкують велике майбутне, – i раптом мае зректися свого становища. Я одразу догадалася, що все це через ту жiнку. Як видно, вона налякала його викриттям, i вiн не знайшов iншого способу уникнути скандалу. Якщо та баба виконае своi погрози, скандал буде й так. Його однаково не минути, але Яцек, уже не як офiцiйний урядовець, а як приватна особа, принаймнi не скомпрометуе свого мiнiстерства.

– Чи можеш сказати менi щиро, – спитала я, – цiлком щиро: що змушуе тебе до вiдставки?

Я промовила це як могла сердечнiше, сподiваючись, що цей потайний чоловiк нарештi поговорить зi мною одверто. Проте вiн знову вдався до викрутiв i сказав:

– Та це ж ясно, як день. З моеi вини потрапили до рук шпигунiв надзвичайно важливi державнi документи.

Я подивилася на нього мало не з презирством.

– Як це? Невже ти хочеш, щоб я повiрила, нiби тобi загрожуе вiдставка через якийсь нiкчемний конверт?!

– По-перше, той конверт був зовсiм не нiкчемний. По-друге, я не мав права тримати його вдома чи принаймнi був зобов’язаний не забути про нього перед вiд’iздом до Парижа й вiддати полковниковi Корчинському. Щоправда, документи тi написано шифром, але цiлком iмовiрно, що тi, хто його захопив, вiднайдуть ключ. А що вони здобули його в такий простий i легкий спосiб, то мое начальство матиме мене, а може, вже й мае, за людину простакувату й легковажну, якiй не можна довiряти державних таемниць, бо вона не вмiе iх берегти. А якщо вже…

Я перебила його:

– Мiй любий! Насамперед на тобi немае тут жодноi вини. Адже це я вiддала конверт. І тiльки якийсь iдiот може перекласти на тебе вiдповiдальнiсть за те, що зробила я. По-друге, якщо ти називаеш це легким способом, то цiкаво, який би ти назвав важким.

Яцек вельми засмутився.

– Ти, моя люба, на цих речах не розумiешся.

– Я й слухати не хочу про твою вiдставку. Затям собi, що я вважатиму таку легкодухiсть за неповагу до мене. Та й що ти робитимеш, до чого вдасися, ким будеш, якщо пiдеш з мiнiстерства?… Я нiзащо на це не погоджуся. До того ж я вважаю твiй намiр передчасним.

– Як це передчасним? – здивувався вiн.

– А так, що зараз тобi нiчого не загрожуе, – ухильно мовила я.

Вiн наморщив чоло й сухо вiдказав:

– Загрожуе те, моя люба, що вони самi можуть примусити мене подати у вiдставку.

– Можуть, але невiдомо, чи примусять. Хай там хоч як, а я не бачу великоi рiзницi, чи ти сам подаси у вiдставку, чи тебе звiльнять. А якщо ти поквапишся, то можеш втратити свое становище. Зараз же присягнися менi, що нi в якому разi не зробиш нiчого в цьому напрямку, не порадившись зi мною.

Вiн знизав плечима.

– Це я можу тобi обiцяти.

Нiчого бiльшого я й не хотiла. Я вже уклала собi весь план дiй. Сьогоднi ж поговорю з кiлькома дамами, якi мають вагу в мiнiстерствi. По-перше, довiдаюсь, якi там панують настроi щодо Яцека i чи справдi точаться розмови про той злощасний конверт, а по-друге, залучу на свiй бiк спiльникiв на той випадок, якщо таки випливе на свiт божий iсторiя з цiею триклятою англiйкою. Я не маю сумнiву, що Яцек кохае мене i цiнуе. Одначе вiн i гадки не мае, яка в нього дружина. А та кретинка ще каже, нiби я не доросла до Яцека. Якщо я тепер збережу йому становище i врятую вiд тiеi шантажистки, вiн завдячуватиме всiм менi й тiльки менi.

Шкода, що я нiкому не можу звiритися. Треба бути дуже обережною.

Перед полуднем я мала бути у полковника Корчинського. Прийняв вiн мене напрочуд сердечно. Оце ще один доказ того, що Яцек невдало хитруе, посилаючись на той конверт як на привiд до вiдставки.

Полковник почастував мене чаем i вельми люб’язно балакав зi мною на рiзнi теми свiтського життя. Питав, у кого я буваю, чи добре проводжу час. Виявляеться, вiн знае багатьох людей з нашого кола i цiлком подiляе моi думки щодо iх привабливостi. Вiн навiть згадав мимохiдь про дядька Альбiна, але, як видно, був теж поiнформований про його темне минуле, бо зрозумiв мое мовчання i бiльше анi словом про дядька не обмовився.

Пiд час розмови до кабiнету зайшов високий показний добродiй, якого полковник вiдрекомендував як свого приятеля. Прiзвища я не дочула, але вигляд вiн мав дуже шляхетний. Вiн також попросив фiлiжанку чаю. Так ми просидiли з пiвгодини, вельми мило балакаючи.

Приятель полковника вийшов, на прощання запевнивши мене, що буде щасливий колись побачити мене знову.

Коли ми знову лишилися самi, полковник сказав:

– Ой, я зовсiм забув, що хотiв попрохати вас подивитися на тi фотографii. У мене тут багато карток моiх колишнiх i нинiшнiх спiвробiтникiв…

– Як? Отже, йдеться не про шпигунiв? – вражено вигукнула я.

– Зовсiм нi, шановна панi, – засмiявся полковник. – Спочатку ми справдi гадали, що це дiло рук шпигунiв, одначе потiм дiйшли висновку, що оскiльки тi документи стосуються, властиве, певних особових справ… Ви мене розумiете?… Питання службового пiдвищення, перемiщень, призначень…

– Авжеж, розумiю, – кивнула я.

– Отже, все це не могло обходити шпигунiв. Тут ми скорше маемо справу з чиеюсь надмiрною цiкавiстю. Скидаеться на те, що хтось iз обманутих у своiх сподiваннях панiв утнув штуку i перевдягнувся в офiцерський мундир, аби видати себе за поручника Сохновського. Справа вiд цього не перестала бути нi прикрою, нi важливою. Ви, звiсно, розумiете, що я не можу терпiти таких вибрикiв i повинен знайти винуватця. Вiн дiстане за це добрячу догану, а може, й тижнiв зо два арешту.

Це мене цiлком заспокоiло. Виходить, он з якоi дрiбницi Яцек наробив такого шелесту.

Я сказала полковниковi:

– А уявiть собi, мiй чоловiк так узяв до серця цю справу i так ii роздмухав, що навiть хотiв подати через неi у вiдставку. Тiльки ви не кажiть йому, будь ласка, що я про це згадувала.

Полковник нiбито споважнiв, але тiльки на мить, i зараз же усмiхнувся:

– Боронь Боже. Навiть якби це була щонайсерйознiша справа, провина пана Реновицького аж нiяк не з тих, що спричиняються до вiдставки. Ви можете переказати чоловiковi, що самi од мене чули, що я бачився з його начальниками i вони цiлком подiляють мою думку.

– Я з самого початку була цього певна, пане полковник. Мiй чоловiк аж надто скрупульозний у питаннях вiдповiдальностi, навiть у тому разi, коли вся вiдповiдальнiсть падае на мене.

– На несприятливий збiг обставин, – поклонившись, поправив мене полковник. – Адже пан Реновицький, маючи таку розумну й таку тямущу дружину, що на неi мiг би позаздрити не один дипломат, i припустити не мiг, що якiсь стороннi особи можуть вдатися аж до таких хитромудрих пiдступiв. Оце, власне, щодо стороннiх осiб я й маю до вас велике прохання. Менi доповiдали, що ви розмовляли про iсторiю з цим конвертом з одним колегою вашого чоловiка. Розумiете, якби чутки про неi пiшли по мiсту, це була б для мене величезна прикрiсть. Воно зашкодило б менi особисто. Почали б казати, що в моiй установi серед моiх пiдлеглих е люди, здатнi на такi безвiдповiдальнi i просто бридкi вчинки… Можливо, я надто вболiваю за честь своеi установи, але прошу вас, дуже прошу, як про велику особисту послугу, щоб ви бiльше нiкому, абсолютно нiкому про це не казали.

Я тут-таки заявила йому, що я не базiка, що особовi справи його установи мене анiтрохи не цiкавлять, але його я вважаю за вельми приемну людину i нi в чому не могла б йому одмовити. Отож я пообiцяла йому забути про всю цю iсторiю. Це його цiлком вдовольнило. Вiн тричi поцiлував менi руку, сказав, що покладаеться на мене, як на кам’яну стiну, а тодi додав:

– А тепер я покажу вам галерею моiх пiдлеглих.

Вiн витяг з шухляди письмового столу цiлу пачку фотографiй рiзноманiтного формату – вiд маленьких аматорських знiмкiв аж до великих кабiнетних. Я переглянула iх усi дуже пильно, декотрi по кiлька разiв, але не знайшла серед них зображення фальшивого поручника Сохновського. Зате мене щиро потiшила одна фотографiя. На нiй був знятий якийсь листоноша чи лiсник, молодик з вусиками пiд Адольфа Менжу та iспанською борiдкою. Вiн був навдивовижу, ну просто навдивовижу схожий на Роберта. Якби не вуса й борода, та мундир i окуляри, виглядав би на його близнюка.

Я мимоволi трохи затримала ту фотографiю в руцi, i це привернуло увагу полковника.

– Ви знаете цього чоловiка? – спитав вiн.

Я трохи злякалася i найкатегоричнiшим тоном заперечила:

– Даруйте, звiдки б то?! Звiдки менi знати якогось листоношу?

– А може, вiн вам когось нагадуе? Кого-небудь iз знайомих?

Я засмiялася вже цiлком невимушено.

– Запевняю вас, що нiкого. Я стараюся добирати знайомих, якнайменше подiбних до листонош.

Ми посмiялись обое, i хоч я не знайшла отого фальшивого поручника, полковник, як видно, анiтрохи тим не засмутився.

Я повернулася додому з гiркотою в душi та лихим серцем на Яцека. Я залагоджую його справи, мушу ходити по якихось вiйськових установах, вiдбуваю там конференцii i дбаю про його кар’еру, а вiн вважае мене немов за чужу людину, якiй не хоче казати правди, з якою не хоче розмовляти про справи, що вiд них залежить наше майбутне. Це дуже негарно з його боку. Навiть просто нечемно. Ще трохи – i я б виклала йому все це прямо у вiчi. Проте досвiд навчив мене опановувати своi найсильнiшi поривання.

Я спокiйно i доладно розповiла йому про свiй вiзит до полковника. Вiн видимо зрадiв, коли я повторила те, що казав полковник стосовно його вiдставки. Повз мою увагу не пройшло, що та радiсть була штучна. Вiн мусив грати свою комедiю до кiнця. Цiкаво, який новий привiд вiн вигадае, щоб усунутися вiд громадського життя?… Я нiби ненароком запитала його, навiщо вiн забрав з банку грошi. Ах, як же вiн умiе володiти собою! Навiть оком не моргнув. Як видно, був готовий до цього запитання.

– Станiслав попросив мене, – спокiйно мовив вiн, – щоб я йому позичив. У нього виникли якiсь несподiванi матерiальнi труднощi у зв’язку з капiталовкладеннями в його фабрику.

Менi це одразу видалося неправдоподiбним. Данчин наречений завжди мае багато грошей. Я знаю навiть, що вiн недавно з моiм батьком фiнансував якийсь винахiд. «Зрештою, найлегше за все, – подумала я собi, – довiдатись у самого Станiслава».

Одначе Яцек виявився хитрiший од мене, бо тут-таки додав:

– Тiльки, будь ласка, люба, нiкому про це не кажи, бо Станiслав дуже просив мене, щоб про ту позичку нiхто не дiзнався. Особливо не хоче вiн, щоб це дiйшло до твого батька.

Я не могла стриматися, щоб не зауважити нiби мiж iншим:

– Дуже дотепна вигадка.

– Що саме? – здивувався вiн.

– Ну, вся ця iсторiя зi Станiславом. Але то байдуже.

Вiн узяв мене за руку.

– Слухай, Ганко, – мовив з усмiхом, – а може, ти думаеш, що я прогуляв цi грошi в Парижi?

Я знизала плечима.

– Не маю права перевiряти, на що ти витрачаеш своi грошi. Якби ти навiть iх прогуляв, чого я, зрештою, не пiдозрюю, то мав би на те цiлковите право. Ти ж добре знаеш, що грошi мене не цiкавлять. От тiльки одне прикро: що ти не визнав за потрiбне сказати менi про це хоч слово. І взагалi, останнiм часом ти став якийсь потайний. Майже зовсiм зi мною не розмовляеш. Я не можу позбутися враження, нiби тебе щось гнiтить i ти приховуеш це вiд мене.

Яцек дуже споважнiв i кiлька хвилин мовчав. Тодi заговорив:

– Люба моя Ганечко, я не хочу приховувати од тебе нiчого, що хоч якоюсь мiрою стосувалося б нас обох. Тi п’ятдесят тисяч я взяв з банку й вiддав Станiславовi в день свого вiд’iзду до Парижа. А того дня я буквально не мав анi хвилини вiльноi i був заклопотаний безлiччю всiляких справ. Якщо ж говорити про те, що мене щось гнiтить… – Вiн на мить замовк i, не дивлячись менi у вiчi, провадив далi: – Мушу признатися, що iнтуiцiя тебе не обманюе. Я справдi маю певнi прикрощi. І навiть досить поважнi. Але вони не стосуються анi нашого життя, анi мого становища, анi взагалi сьогоденностi.

Вiн знову замовк, а я затамувала вiддих.

– Бачиш, кохана, – мовив Яцек, – колись, як я був ще молодий i недосвiдчений, я припустився певноi легковажностi. Я мав усi пiдстави вважати, що наслiдки тiеi легковажностi уже давно не можуть завдати жодноi шкоди. Та ось недавно, цiлком несподiвано для мене, з’явилися певнi вiдголоски мого необачного вчинку, i вiдголоски цi завдають менi деяких труднощiв. Я волiв мовчати про все це перед тобою. Навiть бiльше: я вважаю це мовчання за необхiдне з багатьох мiркувань.

Я похитала головою.

– Не визнаю жодних мiркувань, якi зводять мiж чоловiком та дружиною мур таемниць. Чоловiк повинен вважати дружину за найвiрнiшого свого друга, якщо вiн ii справдi кохае.

Яцек став передi мною на колiна i, дивлячись менi у вiчi, запитав:

– Невже ти можеш сумнiватися в тому, що я тебе кохаю? Що кохаю тебе всiм серцем i душею?

Вiн був просто чудовий зi своiми зволоженими очима та отим легким тремтiнням у голосi. В одну мить я зрозумiла, що повинна йому вiрити, що не тiльки вiн мене кохае, а i я кохаю його одного i найпалкiше, нiж будь-кого. Я була вже ладна вiдкинути всi своi пiдозри, вiдмовитись од будь-яких розпитiв i вивiдувань, одначе якийсь дух суперечностi змусив мене промовити:

– Я знаю, що ти мене кохаеш, не знаю тiльки, чому не хочеш дати менi жодних доказiв цього.

– Ганко! – вигукнув вiн. – Яких же ще доказiв ти од мене вимагаеш?

– Я нiчого не вимагаю. Але маю право сподiватись од тебе вiдвертостi.

Вiн узяв мою руку i, стискаючи ii, мовив:

– Ти повинна менi вiрити, коли я кажу, що дуже тебе шаную, аби оце тепер, ще не залагодивши цiеi справи, забруднювати твою уяву i твоi чистi думки тими огидними речами.

– Навiть огидними?…

– Так. От коли все воно минеться (а я маю пiдстави на це сподiватися), то я зовсiм iнакше зможу це тобi змалювати, i ти теж сприймеш це зовсiм по-iншому.

Вiн говорив ще довго i вельми переконливо, посилався на свою чеснiсть щодо мене, якоi я, звiсно, не могла заперечити, i, кiнець кiнцем, я мусила повiрити в його добрi намiри.

Попри все те, я й на мить не припускала думки, щоб полишити справу на Яцека i вiдмовитися вiд слiдства на власну руку. Пiсля сьогоднiшнього вiзиту до полковника Корчинського в менi ще дужче змiцнiло переконання, що я зумiю залагодити все куди краще, нiж Яцек.

Непокоiть мене мовчанка дядька Альбiна. Ще, гляди, та руда видра так закрутить йому голову, що вiн забуде, навiщо з нею познайомився. Щоправда, вiн досвiдчений залицяльник, але в цих справах найпромiтнiший чоловiк перед усякою вродливою жiнкою стае безпорадним ягням. Треба тiльки вмiти з ними поводитись. А вже та англiйка напевне мае багатющу практику.

Одного не можу збагнути: чому вона покинула Яцека невдовзi по шлюбi? Адже вiн справдi чарiвний. І для кожноi жiнки був би блискучою партiею.




П’ятниця


Приiхав Роберт. Для мене була вельми приемна несподiванка, коли я почула в трубцi замiсть голосу отоi розбещеноi покоiвки його теплий баритон. Це пiднесло менi дух на цiлий день, бо прокинулась я в жахливому настроi. Та й кожна жiнка, бувши мною, вийшла б iз себе. Чи ж так мае поводитися чоловiк пiсля довгоi вiдсутностi?

Вже коли я зайшла вчора до його спочивальнi, вiн не зволив завважити, що на менi новий прегарний халатик. Тричi його переробляли, доки скiнчили. Справжне чудо: бiлий матовий шовк, дуже цупкий, покроений на взiрець францiсканськоi ряси. З каптуром i широчезними рукавами. Чудово збираеться в складки й надзвичайно ефектно облямовуе голову. Коли б я могла показатися в ньому Робертовi, той нетямився б iз захвату. Треба бути геть позбавленим естетичного смаку, щоб не добачити такоi краси.

А Яцек у вiдповiдь на мiй поцiлунок запитав:

– Ти нiчого не маеш менi сказати?

Тон його був холоднуватий, а в поглядi вбачався нiби осуд.

– А в чiм рiч? – спитала я.

І тут-таки менi сяйнула думка, що, певне, це тiтка на мене наплела. Цiлий день у Яцековiй поведiнцi було стiльки сердечностi, i раптом такий тон!

– Рiч у тiм, – вiдказав вiн, – що я волiв би не дiзнаватися вiд третiх осiб, що моя дружина за вiдсутностi чоловiка приймае у себе когось, кого я не знаю, зустрiчаеться з якимсь добродiем по якихось пивничках i таке iнше. Зрозумiй мене правильно. Я нi в чому тебе не пiдозрюю. Одначе вважаю, що коли ти маеш якiсь флiрти, то звичайна пристойнiсть вимагае розповiсти про це менi.

Я була така обурена, що насилу стрималась, аби не сказати:

«Яке ти маеш право, ти, двоеженець, читати менi мораль?»

Одначе опанувала себе й запитала:

– А ти хотiв би, щоб я також вiрила всiм плiткам, якi хтось може вигадати про тебе?

Яцек почервонiв. (Може, крiм тоi рудоi видри, в нього ще щось на сумлiннi?) Вiн нахмурив чоло й похитав головою.

– Ідеться не про плiтки, а про цiлком конкретнi речi.

– Знаю, знаю. То все твоя люба тiтонька. Забрала собi в голову, що посередник з продажу землi – мiй коханець. Страх навiть подумати, скiльки гидоти в головi отаких протухлих старих панн!.. Авжеж! Мене викрито, я маю одного коханця посередника, другого сажотруса i третього пiдмiтальника! А не казала тобi часом твоя тiтка про кавалерiйський ескадрон?!

– Заспокойся, люба, – мовив Яцек. – Вона зовсiм не казала, нiби ти маеш коханця. Даремно ти звинувачуеш ii в таких безглуздих пiдозрах. І взагалi, як ти можеш дозволяти собi такi неподобнi слова? Вона просто розповiла менi, що двiчi бачила тебе з якимсь добродiем, котрого змалювала як дуже пристойного та шляхетного з вигляду, зовсiм не схожого на посередника.

– Не знаю, може, твоя тiтка мае якiсь спецiальнi приписи щодо вигляду посередникiв, – знизала я плечима. – В усякому разi, я тут абсолютно нi до чого.

– Але тiтка Магдалена твердить, що згодом приходив справжнiй посередник…

– Твоя тiтка – кретинка. Їй не вкладаеться в головi, що у Варшавi можуть iснувати два посередники з продажу земельних дiлянок.

Яцек замислився i вiдказав:

– Твоя правда, люба. Та коли я й узяв до уваги те, що розповiла менi тiтка, то лише тому, що ти анi словом не згадала менi, що бачилася з якимсь посередником. Не розумiю тiльки одного: навiщо було тобi зустрiчатись iз ним у якiйсь пивничцi?…

– Де ж пак, у пивничцi! Яка дивовижна правдивiсть! Певно, це твоя тiтка Магдалена ходить по пивничках. Ти просто втратив глузд, коли можеш такому повiрити. Я собi звичайнiсiнько виходила з дому по тiстечка й зустрiла того посередника у пiд’iздi. Вiн провiв мене до кондитерськоi на розi, ото й тiльки. А коли тобi не досить мого пояснення i ти й далi не облишиш цю тему, то затям собi: якщо я ще раз почую слово «посередник», то зараз же збираю своi речi й виiжджаю до Голдова.

Я аж кипiла вся з лютi, просто кипiла!

– І ще одне, – додала я. – Годi вже з мене твоеi тiтки Магдалени. Одна з нас тут зайва. Я не хочу бiльше бачити в домi цiеi панi. Або вона забереться звiдси, або я. І знай – я свого рiшення не змiню.

Промовивши це, я вийшла до свого покою i демонстративно повернула ключ у замку. Яцек хвилин п’ять стояв пiд дверима, перепрошуючи й благаючи, щоб я не гнiвалась. Я не озвалася до нього анi словом. Певна рiч, i сама пiвно5 чi очей не склепила.

Вранцi я не привiталася з тiткою. Вона наливала каву в iдальнi, i я пройшла повз неi, наче повз якусь рiч. Я завважила, як це ii налякало. Ось я навчу ii розуму, iдiотку!.. Яцековi сказала «добридень» тоном власницi пансiонату, що звертаеться до нового пожильця:

– Що зволиш на снiданок?

Вiн мав засмучений i винуватий вигляд, але це мене не зворушило. Менi було цiкаво, чи перестав вiн вiрити тiтчиним дурницям, та, на жаль, його викликали телефоном до мiнiстерства. Отодi я й подзвонила Робертовi. Це враз пiднесло менi настрiй. Кортiло побачити, як вiн мене зустрiне. Ми умовилися на п’яту.

Рiвно о п’ятiй я була на Познанськiй. Далебi, Роберт таки найчарiвнiший мужчина з усiх, яких я будь-коли знала! Мене цiкавило, як вiн виправдаеться за свiй вiд’iзд, але вiн вiрний своему стилевi. Вiн загалом не згадав про це анi словом, тiльки вигукнув:

– Нарештi!

Як багато може означати одне слово! Диво, та й годi! Вiн був такий милий, що я навiть вирiшила не казати йому нiчого про оту покоiвку. Нехай собi… В очах у нього якiсь золотi вогники. Вiн, певне, мрiйник, тiльки приховуе це перед людьми. Який вiн романтичний! Ми чудово згаяли тi двi години. Коли б я й мала щось йому закинути, то це його надмiрну любов до музики. Весь час показуе менi якiсь новi платiвки Баха, Бетховена i т. iн.

Сьогоднi вiн сказав менi:

– Варто виiжджати, коли знаеш, що хтось чекае твого повернення.

Як вiн гарно говорить! Немае в ньому нiчого банального. Тото поряд з ним схожий на манекен з пап’е-маше. Безперечно, коли зважати на манери чи матерiальнi можливостi, вiн незрiвнянно вищий за Роберта. Але йому бракуе внутрiшнього змiсту. А в цьому чоловiковi завжди вгадуеться глибока душа. Немае в ньому нiчого поверхового. Кожна зустрiч з ним – мандрiвка у незнане. Вiдчуваеш легкий дрож якоiсь невиразноi небезпеки i водночас довiру до нього. Жiнки мене зрозумiють. Я нiколи не знаю, про що вiн думае. Нiколи не знаю, що вiн скаже, як поведеться.

Я написала, що вiн мрiйник, але це зовсiм не означае, що вiн сентиментальний. Скорiше навпаки. Оцим вiн, власне, рiзниться од Яцека. У чуттевостi Яцека багато лагiдностi, що теж не позбавлена принадностi. Одначе з багатьох поглядiв вони подiбнi. Гадаю, що Роберт також мiг би бути добрим дипломатом. Проте я вiдчуваю в ньому, хоч вiн цього нiчим не виказуе, здатнiсть до вчинкiв гвалтiвних, а може, навiть i жорстоких. Дивно, що така людина займаеться такою прозаiчною справою, як торгiвля.

Я розказала йому про пригоду з батьком i всю iсторiю з отим конвертом. Кому-кому, а йому я могла смiливо про це розповiсти. Я певна, що коли е в свiтi чоловiк, гiдний довiри, то це саме вiн. Вiн узяв близько до серця моi переживання i щиро смiявся, коли я переказала йому свою останню розмову з полковником Корчинським.

– Ну, i показав вiн тобi тi фотографii? – запитав Роберт.

Тут я пригадала собi отого листоношу (чи лiсника) i сказала:

– Авжеж. І уяви собi, яка кумедна штука: серед тих образкiв був один, разюче схожий на тебе.

– На мене? – здивувався вiн.

– Так. Ти вже пробач менi, але якби не одяг, я подумала б, що це справдi ти. Якась унiформа… не гнiвайся… чи то листоношi, чи ще когось такого… Ти тiльки не ображайся. Ти носив коли-небудь вуса й бороду?

Вiн нетерпляче знизав плечима.

– Нiколи в життi. Чому ти про це питаеш?

– Бо той добродiй на фотографii мав вуса й iспанську борiдку.

– Ото гарна подоба! – засмiявся Роберт. – І що ж далi з тою фотографiею?

– Як це «що»? – перепитала я.

– Ну, чи сказала ти тому полковниковi, що знаеш когось схожого?

Це мене розсмiшило.

– Ах ти, наiвний хлопчику! Звiсно, що не сказала.

Вiн запитав мене ще, о котрiй годинi я була у полковника. Не розумiю, чому його це зацiкавило. Потiм нараз подивився на годинник, попросив пробачення i на хвилину вийшов до кухнi. Повернувся неначе трохи знервований i сказав, що, на жаль, не може мене бiльше затримувати, бо чекае вiзиту одного клiента, про якого зовсiм забув. Вигляд вiн мав нiбито трохи роздратований. Може, я даремно сказала йому про ту схожiсть. Кому ж бо приемно, коли на нього схожий хтось iз нижчих верств. Я постаралася пом’якшити це враження i, здаеться, домоглася свого. Вiн попрощався зi мною дуже лагiдно й попрохав, щоб я завтра йому зателефонувала.

Додому я поверталася у чудовому настроi. Кумедна рiч, як часом запам’ятовуються деякi обличчя. Виходячи вiд Роберта, я здибала на вулицi того типа, що напихався яечнею у молочнiй на Жолiбожi. Мабуть, я тому так добре його запам’ятала, що безглуздiшоi фiзiономii зроду ще не бачила.

Вдома я переконалася, що Яцековi справдi запали в душу моi слова. Уже в передпокоi Юзеф повiдомив мене, що тiтка Магдалена завтра вранцi виiжджае до села. Нарештi я позбудуся в домi цiеi надокучливоi жiнки!..




Недiля


Жах, та й годi! Я й досi не можу прийти до тями. Яке щастя, що Яцек нiчого не знае! Скiльки житиму, не забуду полковниковоi делiкатностi. Вiн справдi дуже добрий до мене. Подумати страшно, в чому мiг би запiдозрити мене Яцек, якби про все дiзнався. А в трупарнi я мало не зомлiла.

Я довiдалася про все учора вранцi. Коли Яцек пiшов з дому, я подзвонила Робертовi й почула в трубцi зовсiм незнайомий голос. Цiлком зрозумiло, що я поклала трубку. Одначе коли хвилини за двi знову взяла ii, то допевнилася, що телефон ще не роз’еднано. Оскiльки я мала нагальну справу до Толi Вощевськоi, це почало мене дратувати, тим бiльше, що менi зовсiм не хотiлося, щоб мiй телефон був з’еднаний з Робертовим. Так тривало майже пiвгодини, i аж тодi я змогла подзвонити Толi. А хвилин через п’ять з’явилися якiсь двое панiв. Тут розгардiяш, тiтка збираеться iхати, а вони показують менi якiсь посвiдчення й починають допитуватися, чи це я телефонувала на номер пана Роберта Тоннора. Я, звiсно, категорично заперечила. Мене пойняв страх. Тодi вони сказали, що треба негайно допитати всiх у помешканнi, бо хтось дзвонив з мого апарата до пана Тоннора. Отож я не мала iншоi ради й призналася, що це я. Зрештою, телефонний дзвiнок – цiлком буденна рiч. Ми дзвонимо рiзним особам, з якими нас нiчого не зв’язуе, крiм звичайного знайомства чи дiлових iнтересiв.

Тодi вони попрохали мене, щоб я вдягнулася i поiхала з ними. Коли я вiдказала, що не маю часу, старший з них усмiхнувся i спокiйнiсiнько промовив:

– В такому разi я буду змушений вас заарештувати.

Я аж обмерла. Мене – заарештувати?!

– Та ви що? Я дружина радника Реновицького!

– Навiть коли б ви були дружина самого мiнiстра, нiчого б не допомогло. Даю вам п’ять хвилин на те, щоб одягнутися.

Я хотiла подзвонити Яцековi, щоб вiн рятував мене, але вони не дозволили. Якби я щойно не пiдмалювала очi, то була б заплакала.

– За що… за що ви мене арештовуете? Що я лихого вчинила?…

– Ми вас зовсiм не арештовуемо. Ви тiльки повиннi дати свiдчення. І прошу вас поквапитись.

Що було дiяти? Я поiхала з ними, ледве жива з ляку. Трохи заспокоiлась лиш тодi, коли побачила, що вони привезли мене до установи полковника Корчинського. Я вже знала, що тут нiчого лихого менi не заподiють. Одначе полковника не було. Мене одвели до iншого кабiнету, i там мене прийняв отой його приятель, з яким я недавно зазнайомилась. Тепер вiн був у мундирi майора. Привiтався до мене дуже сухо. Просто наче зовсiм iнша людина. Тодi суворо запитав:

– Вiдколи ви знаете Альфреда Валло?

Я зробила великi очi.

– Валло? Я взагалi такого не знаю.

– Що ж, нехай так. Вiдколи ви знаете Тоннора?

– І його не знаю… Себто знаю, але дуже мало.

Майор нахмурив чоло.

– Попереджаю, що ви повиннi казати щиру правду. Людина, про яку я вас питаю, – дуже небезпечний шпигун. Мене анiтрохи не обходять вашi iнтимнi стосунки. Але ви зобов’язанi прямо вiдповiдати на запитання, якi я вам ставитиму. Отже, вiдколи ви його знаете?

– Боже мiй!.. Я познайомилася з ним десь на початку минулого мiсяця.

– Де?

Не могла ж я розповiдати йому оту iсторiю з Гальшкою! Отож сказала:

– Тепер уже й не пригадаю… Здаеться, в якомусь ресторанi чи кав’ярнi. Я тодi познайомилася з кiлькома людьми, а серед них i з паном Тоннором.

– Хто вас з ним познайомив?

З якою втiхою я б увiпхнула в усе це Гальшку! Нехай би й вона скуштувала того меду, що я. Адже все воно скоiлося з ii вини. Хто мiг би подумати, що Роберт – шпигун? Страшнi люди. Як вони вмiють маскуватися!

– Нiяк не можу пригадати, – запевнила я майора. – Певно, то була якась випадкова людина.

– А вашого чоловiка Тоннор знав?

– Що ви, боронь Боже!

– Як часто ви з ним бачилися?

– Та майже зовсiм… Хiба я знаю? Може, разiв зо два в життi…

Майор придивлявся до мене з видимою недовiрою.

– Даруйте, панi, але ви повиннi казати щиру правду. Якщо виявиться, що ви справдi не знали про те, ким е Тоннор, про вашi свiдчення нiхто не довiдаеться. Як часто ви бували у нього?

– Нну… кiлька разiв…

– А вiн у вас також бував?

– Нi-нi, боронь Боже!

– Чи розмовляв з вами пан Тоннор про службовi справи вашого чоловiка? Чи знав вiн узагалi, яке становище посiдае пан Реновицький у мiнiстерствi?

– Вiн зовсiм цим не цiкавився.

– Ви напевне це пам’ятаете?

– Абсолютно, – потвердила я. – Ми нiколи не розмовляли про полiтику чи про такi речi, що могли б бути важливими для шпигунiв. Мене вони також не цiкавлять. І звiсно, я й гадки не мала, що вiн шпигун. Вiн справляв враження дуже пристойноi та порядноi людини. Менi й тепер важко повiрити, що вiн був шпигуном. Я знала, що вiн мае експортну чи iмпортну контору, яка мiститься на Електоральнiй.

Майор кивнув головою.

– Цю контору було створено, щоб замаскувати його справжню роль. Коли ви бачили Тоннора востанне?

– Здаеться, вчора.

– О котрiй годинi?

– Увечерi, мiж п’ятою i сьомою.

Майор натиснув кнопку дзвiнка, i на порозi, на мiй превеликий подив, з’явився отой бридкий тип, якого я бачила у молочнiй на Жолiбожi. Вiн не сказав анi слова, тiльки подивився на мене й кивнув головою.

Майор жестом звелiв йому вийти i поглянув на мене вже трохи лагiднiше.

– Я бачу, ви кажете менi правду. Тож тримайтесь цiеi лiнii i надалi. Запевняю вас, ми знаемо дуже багато. І якщо ви скажете нам неправду, ми легко це викриемо.

Я була така наполохана, що менi й на думку не спадало вдаватися до якихось викрутiв. На саму гадку про те, що вони можуть розповiсти про все Яцековi, мене аж дрож проймав. Вони дуже небезпечнi люди.

Майор почав мене випитувати, про що я розмовляла з Тоннором останнього разу. Найбiльше його цiкавило, чи не згадував той про свiй намiр виiхати, чи не називав якогось мiста чи краiни, чи не обiцяв менi написати.

Я сказала, що вiн зовсiм не мав намiру виiжджати i напевне тепер у Варшавi, бо щойно повернувся з якоiсь комерцiйноi подорожi. Майор замислився i, хвилину помовчавши, дуже суворо мовив до мене:

– Цей суб’ект утiк. Проте вiн ще повинен бути в Польщi. На всiх прикордонних пунктах ведеться пильне спостереження. Тож немае сумнiву, що рано чи пiзно його схоплять. Одначе я гадаю, що вiн спробуе якось зв’язатися з вами, якщо вашi з ним стосунки мали якiсь глибокi чуттевi пiдвалини…

– Але ж, пане майор… – перебила його я. – Мене нiщо з ним не зв’язувало. Даю вам слово честi.

З виразу його обличчя я зрозумiла, що майор не повiрив менi. Вiн нетерпляче махнув рукою.

– Це мене мало обходить, шановна панi. Зате менi дуже важливо, щоб ви одразу ж повiдомили мене, якщо Тоннор пришле вам телеграму чи листа. Ви знаете його почерк?

– Нi.

Майор поклав передi мною кiлька аркушикiв паперу. Кожен був списаний iншим почерком.

– Оце зразки. Якщо ви отримаете лист, написаний одним з цих почеркiв, ви повиннi негайно, не вiдкриваючи конверта, принести його менi. Якщо Тоннор до вас зателефонуе, постарайтеся вивiдати у нього, де вiн е. Нi в якому разi не кладiть трубки на апарат. Ви розумiете? Це дасть нам змогу з’ясувати, з якого апарата вам дзвонили. Сподiваюся, що маю право вам довiряти i що ви будете суворо дотримуватись цих настанов. У противному разi менi довелося б встановити контроль над вашою кореспонденцiею i телефоном, що, звiсно, аж нiяк не належить до речей приемних.

Я запевнила його, що вiн може цiлком на мене звiритись. Тодi вiн запитав, чи бачила я когось у Тоннора. Я сказала, що не бачила нiкого, за винятком покоiвки.

– Чи могли б ви ii впiзнати?

– Авжеж.

Коли вiн узявся надягати плаща, я догадалася, що ми маемо iхати до тюрми. Одначе все виявилося куди гiрше.

Машина зупинилася перед трупарнею. Боже, яке то страхiття! Мене повели через похмуре примiщення, в якому лежало безлiч трупiв, накритих бiлими простирадлами. У повiтрi стояв нестерпний сморiд. Я мало не зомлiла. Нiколи в життi не бачила такого жахливого видива.

Коли вiдкрили обличчя, я одразу впiзнала ii. Вона була дуже синя i лежала з розплющеними очима.

– Так, це вона, – сказала я. – А що… ii вбито?

Майор заперечливо похитав головою. А коли ми вийшли з трупарнi, пояснив:

– Вона сама отруiлася, коли ii арештували на вокзалi.

– Отруiлася? Чому? Хiба вона теж була шпигунка?

– Так. Їi спiльниковi пощастило втекти тiльки завдяки гримовi. Вона волiла померти, анiж потрапити до в’язницi.

Я була до краю вражена. Повернувшись додому, зараз же лягла в лiжко. Боже мiй, якi жахливi речi дiються у свiтi! Яке воно все огидне й пiдле! Я не любила ii, але ж вона була молода й гарненька. Цi злочинцi затягають у багно своiх безглуздих справ навiть жiнок. Хiба ж це по-людському! Якби я була президентом краiни, я б категорично заборонила пускати до Польщi шпигунiв.

Тепер я тремчу на гадку, що Тоннор може до мене зателефонувати. Боже мiй, я не зичу йому зла, але все ж волiла б, щоб його швидше схопили.




Понедiлок


Виявляеться, Яцек не брехав. Вiн справдi позичив тi грошi Станiславовi. Сьогоднi я пересвiдчилася в цьому на власнi очi. Яцек при менi розпечатав конверта, що його принiс службовець з фабрики. У конвертi були векселi на п’ятдесят тисяч.

З цього приводу я сказала дядьковi:

– Сумнiваюся, щоб та жiнка була шантажисткою. Якби вона зажадала вiд Яцека грошi, вiн про всяк випадок схотiв би iх приховати i не позичив би нiкому. Це мене дедалi дужче непокоiть.

– Чому непокоiть? – здивувався дядько.

– Ну, коли iй не потрiбнi грошi, то, певно, потрiбен вiн сам.

Дядько замислився i похитав головою.

– Менi досi не вдалось зорiентуватися в ii намiрах. Я бачився з нею разiв п’ять чи шiсть, але ми все ще на дуже офiцiйнiй нозi. Поки що я не мав нагоди до грунтовнiшоi розмови. Коли я згадав, що знаю в обличчя того молодика, з яким вона виходила з лiфта, вона полишила мое зауваження без вiдповiдi. Це жiнка з великим досвiдом поводження в суспiльствi. Чудово вмiе розмовляти нi про що.

Я була трохи розчарована.

– З вашими талантами, дядечку, я сподiвалась од вас бiльшого.

– Я й сам сподiвався бiльшого, – всмiхнувся вiн. – Але повiриш, це дуже цiкава жiнка, i я анiтрохи не шкодую, що познайомився з нею.

– Але ж не може бути, щоб вона хоч чимось себе не виказала. Адже мусила вона щось про себе розповiсти?

– Так, – визнав дядько. – Але сумнiваюся, чи тi вiдомостi нам на щось придадуться. Вона казала менi, що ii батько був одружений з бельгiйкою i мав промисловi пiдприемства десь пiд Антверпеном. Пiсля смертi батькiв вона все лiквiдувала i спершу вчилася в Академii мистецтв у Парижi, бо хотiла стати художницею, а потiм подорожувала, дуже багато подорожувала. З ii розповiдей можна зрозумiти, що вона знае майже увесь свiт. Хоч матерiальнi умови давали iй незалежнiсть, проте вона якийсь час була навiть журналiсткою i надсилала з рiзних краiн кореспонденцii до американських часописiв. Найбiльше часу вона проводить на Французькiй Рiв’ерi. Одначе завжди i скрiзь живе в готелях.

– Ну, то вона розповiла вам досить багато.

– Нiбито й багато, але користi з усього того нам мало. Я, звичайно, перешлю всi цi вiдомостi до розшуковоi контори в Брюсселi. Одначе сумнiваюся, щоб вони iм там стали у пригодi.

– То що ж нам дiяти?

– Доведеться набратися терпiння. Треба розраховувати на випадок.

– А ви ii з кимось познайомили?

– О, так. З кiлькома панами.

Я стривожилась.

– Як же ви могли дозволити собi таку необачнiсть?! Адже вони в розмовi з нею можуть назвати, та вже й напевне не раз називали, ваше прiзвище. Вона ж одразу збагне, що не випадково пан, з яким вона познайомилася, мае те саме прiзвище, що й мое дiвоче.

– О, цього можеш не боятися, – заспокоiв мене дядько. – Жiнцi, що не володiе жодною слов’янською мовою, всiх наших прiзвищ не тiльки не запам’ятати, але навiть i не вимовити. Я вже не раз у цьому переконався.

– Але ж це вона писала Яцековi, i писала найчистiшою польською мовою.

Дядько хитнув головою.

– Це для мене ще незбагненна загадка. Я певен, що писала або вона, або якась особа, що знае польську мову. Якщо вона сама, то я раднiше схильний припустити, що вона переписала текст з чужого рукопису, по-рабському копiюючи лiтери i не розумiючи змiсту. Для мене цiлком певне одне: польськоi мови вона не знае. Я робив щодо цього сотнi експериментiв. Примiром, сидячи в ресторанi, вдавав, що погано зрозумiв ii, i замовляв кельнеровi зовсiм iнше. Або ж несподiвано вкидав якесь польське слово, або ж у розмовi, що точилася при нiй, казав щось про неi. Я не можу не вiрити своему досвiдовi. Жодного разу в ii поглядi, поведiнцi чи виразi обличчя не було помiтно найменшоi, анiнайменшоi реакцii. Вона не може знати польськоi мови. Це для мене безперечна iстина.

Я замислилась i похитала головою.

– І все ж для мене лишаеться незрозумiлим, чому вона писала Яцековi по-польському… Якщо iй довелося завдати собi стiльки клопоту, копiюючи чиесь письмо, чому вона просто-напросто не написала листа французькою чи англiйською мовою, якими добре володiе? Адже вона повинна знати, що Яцек також iх розумiе… Нi, дядечку, вся ця справа видаеться менi загадковiшою i складнiшою, анiж вам. І взагалi, на свiтi дiються речi надто складнi й несподiванi…

Дядько погодився, що все це виглядае вельми пiдозрiло. Я бачила, що вiн навiть серйозно стривожився. Це дуже похитнуло мою вiру в нього.




Вiвторок


Вранцi з пошти принесли посилку. Я була дуже здивована з двох причин. По-перше, посилка була продовольча, а по-друге, ii надiслала з Ковеля якась не вiдома менi Зоф’я Патрич. Це мене так заiнтригувало, що я вирiшила вiдкрити ii сама. Та ще дужче здивувалася, коли я знайшла всерединi двi обпатранi курки. Я вже хотiла гукнути Юзефа, щоб вiн забрав iх до кухнi, коли раптом побачила мiж тою бридотою конверта. Серце менi забилося сильнiше. Я вже знала, що це вiд Роберта. І не помилилася.

Я довго вагалася, не знаючи, що з ним робити (з тим конвертом). Адреси на ньому не було. Я ще раз подивилася на обгортку. Адресу, безперечно, писав хтось iнший. Якась жiнка з невиразним почерком. Та ще й противним хiмiчним олiвцем.

На додачу вiд курей тхнуло сирим м’ясом чи вони просто були несвiжi. Менi стало млосно. Я залишила iх у iдальнi i замкнулася в своiй кiмнатi.

Звiсно, я мала право вiдкрити конверт. Нi майор, нi полковник не можуть мати до мене жодних претензiй. Хiба могла я подумати, що це вiд Роберта? Який би мужчина посилав дамi з вищих верств дохлих курей?

Я розiрвала конверта, i з нього випав ключик. Маленький зграбний ключик. Крiм нього, всерединi була якась посвiдка i лист. Оскiльки я ще не знаю, як учиню i що з усiм цим зроблю, а лист цей чи не найкращий з усiх, якi я колись одержувала, то я переписую його сюди.



«Ганко!

Це страшна рiч, коли мужчина, навiть дуже сильний мужчина, мусить простягати руку по допомогу до жiнки, яку прагнув би оборонити вiд будь-якоi небезпеки, вiд усього, що могло б вразити ii вельми делiкатну уяву, порушити ii спокiй, внести дисонанс у ii безжурнi днi.

Мене аж розпач бере, як подумаю, що мушу це зробити, i нiщо в свiтi не виправдовуе мене, навiть те, що я так сильно, так безтямно тебе кохаю.

А тепер вислухай мене. Зовсiм несподiвано мене спiткало нещастя. Нещастя, глибини якого я ще й сам не можу осягнути. Менi довелося раптово втекти з Варшави, аби врятувати свое життя. Яне змiг узяти навiть подорожньоi валiзки. Навiть грошей. Тiльки завдяки випадковим людям я ще не сконав з голоду. А що зi мною буде завтра чи за годину – не можу завбачити.

А тут iще оце кохання, що спалюе менi серце, ця величезна й безнадiйна туга за тобою. Кохання, яке я мушу пiддати такому страшному випробуванню. Я знаю, що ти менi не одмовиш. Але водночас знаю i те, що наражаю тебе, тебе едину, мiй найдорожчий скарб, на можливi прикрощi. Тому благаю тебе, будь якомога обережнiша. Заклинаю тебе, нехай нiхто не дiзнаеться про цей лист анi слова.

Прохання мое таке: у Пiвнiчно-Схiдному банку я маю сейф. Посилаю тобi ключик од нього, а також посвiдку з паролем. Пiди туди i забери все, що там лежить. Там е два пакети. В одному iнженернi папери з планами фабрики, яку я мав намiр будувати, в другому – грошi. Забери iх до себе i ретельно сховай. По дорозi до банку i в самому банку старайся не привертати до себе уваги. Цi пакети для мене надзвичайно важливi. Може, навiть не менш вiд життя.

Якщо почуеш про мене щось погане, можеш вiрити усьому. Можеш проклясти мене i викреслити зi своеi пам’ятi. Я готовий до всього. Можливо, я навiть заслуговую на те, хоч, знаючи тебе, я певен, що ти нiкого не засудиш, не вислухавши його перед тим, не взявши до уваги трагiчного збiгу обставин, що мiг штовхнути його не на той шлях, якого прагнуло його серце. Я зазнав у життi чимало катастроф, але найбiльшу переживаю тепер, коли надi мною зависла загроза втратити тебе, коли я вже намiрявся був усунути всi перешкоди, якi нас роздiляли. Якохаю тебе, i якщо ти дiзнаешся про мою смерть, знай одне: хоч би менi й судилося померти, я помру з твоiм iм’ям на устах.

    Роберт».

Коли я дочитувала цього листа, менi тремтiли руки. Нi, я таки не помилилася в цiй людинi. Я знала, що мене в ньому вабить. Вiн справжнiй мужчина. Подумати тiльки, за весь той час, поки йому добре велося, вiн анi разу не сказав, що кохае мене. А мiг же тодi багато на що сподiватися. Ось i з цього листа видно, що вiн пов’язував зi мною чималi надii. Можливо, навiть розраховував, що задля нього я розлучуся з чоловiком. Та на освiдчення зважився тiльки тепер, коли вже всi надii зруйновано. То людина з характером.

Я вiдчувала, що повинна без роздумiв зробити все, про що вiн просить. Цього прагнула моя жiноча душа. Тiльки Бог знае, якi жахливi обставини могли штовхнути його на лиху дорогу.

Одначе, з другого боку, страх мене бере на саму гадку, що я тримала б у домi отi його папери й грошi. Адже iх мiг би знайти хтось iз прислуги чи й сам Яцек. І чому вiн хоче, щоб я забрала iх до себе?

А тут iще отой майор. Який грiзний був його погляд, коли вiн зажадав од мене, щоб я зараз же сповiстила його, тiльки-но Роберт дасть про себе знати. Як видно, це не iграшки, коли вже ота бiдолашна дiвчина вкоротила собi вiку. Менi весь час увижаеться ii посинiле обличчя.

Що ж робити?…




Вiвторок, вечiр


Нарештi упав менi з серця цей камiнь. Пiсля нього лишилася глибока рана. Бо я нiколи не прощу собi того, що вчинила. Тiшить мене лиш те, що частина моеi вини лягае на Ромека Жеранського. Як я могла забути про його iснування! Тiльки завдяки випадковi доля дозволила менi скористатися з його поради та допомоги.

А власне ж, тiльки вiн найбiльше гiдний довiри з усiх чоловiкiв у Варшавi. До того ж я завжди вiрила в його здоровий глузд та розум. Не кажу про те, що Ромек раднiше застрелився б, анiж заподiяв менi хоч найменшу кривду. Його вiрнiсть зворушуе мене. Вiн i досi не оженився, хоч минуло вже три роки, вiдколи я стала Яцековою дружиною. За цi три роки я бачила його заледве двiчi, та й то здалеку. Вiн зовсiм полишив те товариство, де мiг би зустрiчати Яцека.

Зрештою, я цьому й не дивуюся. Яцек без будь-якого лихого замiру викликав його тодi на дуель i поранив у руку. На той час жоден з них ще не дiстав мого слова, i обидва мали однакове право добиватися моеi взаемностi. Розiйшлися вони непримиреннi. Двое найближчих друзiв стали найзапеклiшими ворогами.

Сам Бог послав його менi тепер. Я саме виходила пiсля примiрки, коли здибала його. Аж мало не скрикнула з радостi. Вiн злегка поблiднув (як це гарно з його боку!), та, оскiльки ми зiткнулися вiч-на-вiч, йому не випадало вiдбутися самим поклоном. Зрештою, я вже простягла йому руку.

Я сказала йому, що вiн змужнiв i погарнiшав з вигляду. Так воно, зрештою, й було. Ранiше вiн мав трохи завузькi плечi, був надто худий, i в його поведiнцi вчувалась якась наiвнiсть. Тепер вiн швидко опанував себе i одразу погодився мене провести.

Отож я сказала йому, що коло мене упадав один добродiй, котрого тепер викрито як шпигуна. Оскiльки його бачили в моему товариствi, то вiйськовi властi гадають, що хоч вiн i втiк iз Варшави, але спробуе зв’язатися зi мною. Мене зобов’язано, щоб я негайно дала iм знати, якщо таке станеться. Потiм я докладно переказала Ромековi змiст Робертового листа i запитала, як менi дiяти.

Уважно вислухавши мене, Ромек сказав:

– Як ти можеш хоч мить вагатися! Коли б ти навiть i хотiла виконати прохання того шпигуна, то не змогла б цього зробити, а сама вскочила б у неабияку халепу.

– Чому?

– Та це ж дуже просто. Пiсля його втечi напевне поставлено когось, хто стежить за його сейфом у банку. Вони були б надто наiвнi, якби цього не зробили. І кожен, хто спробуе вiдiмкнути сейф, буде тут-таки заарештований.

Я здригнулася.

– Який жах!

– Ще б пак. Тим бiльше, що тебе б визнали, i то цiлком слушно, за спiльницю шпигуна.

Я подивилася на нього з недовiрою.

– Ти жартуеш? А становище мого чоловiка?…

– Навiть коли б твiй чоловiк був мiнiстром, це не врятувало б тебе вiд тюрми й обвинувального вироку.

– То що ж менi робити?

– Якнайшвидше вiддай того листа, як тобi сказано.

– Але ж це однаково що вiддати цього чоловiка на смерть!

– Тим краще. Вiн шпигун, i його треба знешкодити.

– Ти мiркуеш по-чоловiчому, – озвалась я по хвилi. – Справа зовсiм не така проста. Ти не береш до уваги, що, послухавшись твоеi ради, я викажу людину, яка не мае в свiтi нiкого, крiм мене. Людину, яка менi довiряла. Коли б ти був на його мiсцi, то дивився б на все iнакше.

Ромек усмiхнувся.

– Я не мiг би бути на його мiсцi з двох причин. По-перше, я не уявляю собi такоi ситуацii, в якiй згодився б наразити тебе на якусь небезпеку, а по-друге, я не шпигун. А ти передусiм повинна виходити з того, що ти полька, дружина польського дипломата.

Я не могла не визнати справедливостi його слiв. Зрештою, я, мабуть, i сама вчинила б так, як вiн порадив. Але ж це не може змiнити факту, що я маю право каратися своiм вчинком.

Я забрала все. Так звелiв менi майор по телефону. Курей, обгортку й листа. Тiльки-но я з’явилася до майорового кабiнету, туди зараз же прийшли полковник Корчинський i ще двое якихось панiв у цивiльному. Страх згадати, що вони виробляли. Розглядали все крiзь лупу, навiть i курей. Придивлялися до паперу, мотузок, клею, чорнила. Щось там забирали на просвiчування, покраяли тих нещасних курей складаним ножиком, неначе сподiвалися знайти щось i в них. Нарештi майор витер руки i сказав:

– Все складаеться чудово. Вiзьмiть, будь ласка, цей ключик.

Я злякалася.

– А навiщо вiн менi?

– Зараз я вам усе поясню. Сьогоднi вже пiзно, а завтра вранцi ви пiдете до банку й вiдiмкнете сейф. Це останнi дверцята праворуч у третьому ряду знизу. Ви заберете те, що там лежить, сховаете в сумочку i пiдете пiшки додому.

– Але чому я маю все це робити?

– Для того, шановна панi, щоб не сполохати пташку. Перед банком, а може й усерединi, напевне, чатуе хтось iз його спiльникiв. Тоннор, очевидно, поiнформував його, що ви маете узяти з сейфа тi пакети. Адже вiн удався до вас iз цим проханням, маючи на метi одне: згодом безпечно забрати у вас своi речi. Це «згодом» може бути одне з двох: або хтось з’явиться по тi речi до вас додому, або iх заберуть у вас, не гаючи часу, тодi, коли ви будете повертатися з банку. Отож, якщо на вулицi до вас хтось пiдiйде i вимагатиме, щоб ви вiддали йому пакети для Тоннора, вiддайте iх.

– Вiддати?

– Авжеж. За вами йтимуть нашi агенти, отож нiчого не бiйтеся. Одначе вам треба бути готовою до всяких несподiванок. Найспритнiше з iхнього боку було б iнсценувати звичайну вуличну крадiжку. До вас зненацька пiдбiг би хтось, вихопив сумочку i кинувся навтiки. Ми, звiсно, тут-таки його схопили б, але в такому разi ми не мали б проти нього доказiв, що вiн належить до шпигунськоi зграi. Розумiете, вiн мiг би вдавати звичайного злодюжку. Отже, iдучи до банку, ви взагалi не берiть iз собою сумочки. Я сподiваюся, ви маете якусь кишеню в хутрi?

– Атож, маю, у каракулевому.

– От i чудово. Тi пакети невеликi. Ви легко сховаете iх у кишенi. Оце i все, про що я вас прошу. Коли ви повернетеся додому з пакетами, я чекатиму на вас там, i ви дiстанете дальшi настанови.

Це вже було для мене занадто. Я мала не тiльки зрадити Роберта, вiддавши його лист, а ще й брати участь у тiй ганебнiй махiнацii!

– Нi, пане майор, – рiшуче вiдказала я. – До такого дiла ви можете залучати кого хочете, але не мене. Я до таких речей незвична. Ви, пане майор, здаеться, не зважаете на те, хто я така.

Майор кинув на мене неприязний погляд.

– І все ж я дуже прошу вас не вiдмовити нам у допомозi. Це забере у вас не бiльш як пiвгодини часу.

– Ідеться не про час, – обурилась я, – а про те, що ви хочете зробити з мене полiцiйного шпика.

– Ах, навiщо ж так перебiльшувати! Я просто вважаю, що ви, як добра громадянка польськоi держави, не можете вiдмовити нам у допомозi.

– На жаль, вiдмовляю, – рiшуче сказала я.

Майор розвiв руками.

– Ото бiда, – зiтхнув вiн. – Мабуть, я не вмiю переконувати. Ну що ж… Менi не залишаеться нiчого iншого, як звернутися до вашого чоловiка. Можливо, вiн зумiе вас умовити…

Тут я вже злякалася не на жарт.

– Але ж ви менi обiцяли, що чоловiк нi в якому разi нi про що не дiзнаеться. Менi нема чого перед ним приховувати, але ви розумiете, я не хочу наражати його на прикрощi.

– Я вас розумiю, – перепинив вiн мене. – Але, оскiльки ви ставите мене в безвихiдну ситуацiю, я буду змушений вдатися до цього засобу. Запевняю вас, що кажу це аж нiяк не з метою якогось тиску на вас, а лише в надii, що ваш чоловiк визнае моi докази слушними i схилить вас виконати це прохання.

Я прикусила губу. Що я могла йому сказати? Довелося погодитись. Не можу без огиди думати про те, що чекае на мене завтра.




Середа


Все сталося так, як було передбачено детально розробленим планом. Об одинадцятiй я пiшла до банку. Блiда з хвилювання, я вiдiмкнула дверцята. Руки менi тремтiли. Всерединi справдi були два невеликих пакети. Я сховала iх до кишенi.

Як неприемно, коли за тобою пильнують. Хоч мене й запевняли, що нiщо менi не загрожуе, я вiдчула страх. Нараз менi пригадалися всi гангстерськi та шпигунськi фiльми. Кожну мить звiдкись iзбоку чи ззаду могли пролунати револьвернi пострiли…

Нiчого такого, одначе, не сталося. Я вийшла на вулицю, перейшла на другий бiк. Озирнулася навколо. Позаду мене були звичайнi перехожi, що нiчим не рiзнилися вiд тих, яких я бачила щодня. І все ж я наддала ходи.

Коли я, врештi, опинилася дома, ноги менi пiдтиналися. На мене вже чекав майор, убраний у цивiльне. Яке щастя, що не було Яцека. Як би я викрутилась перед ним з приводу майорового вiзиту?!

Майор узяв у мене пакети, пильно iх оглянув i сказав:

– Я повинен забрати iх з собою. Години за двi ви одержите iх назад.

– Та навiщо вони менi?! – злякано вигукнула я.

– Треба, щоб вони були у вас. Тоннор або сам по них з’явиться, або когось пришле. Од вас вимагаеться лише вiддати цi пакети. Якщо це буде вдень, то одразу ж, тiльки-но вийде той чоловiк, ви одслоните фiранку на цьому вiкнi в такий-от спосiб.

Вiн показав менi, як я маю одслонити фiранку.

– Ну, а якщо, – провадив далi, – буде вже темно, ви тричi засвiтите i згасите свiтло.

Ми саме сидiли з Яцеком за обiдом, силкуючись обое вдавати невимушених i веселих, коли в передпокоi почувся дзвiнок. Я схопилася як опечена.

Цього разу на порозi стояла якась дiвчина. Вона спитала мене:

– Ви панi Реновицька?

Коли я це потвердила, вона кивнула головою i подала менi невеликий пакуночок.

– Це прислав вам пан майор.

Я просто з передпокою подалася до ванноi кiмнати i сховала пакунок за ванну.

– Що там таке, люба? – спитав Яцек, коли я повернулася до столу.

Я мало не плакала. Ну що було йому вiдповiсти?

– Кожен мае своi прикрощi… – прошепотiла я.

Бiльше вiн нiчого не спитав. Вiн-бо такий делiкатний.




Четвер


Мала такий напад мiгренi, що не допомогли жоднi порошки. Сьогоднi пiд очима в мене темнi кола, i я виглядаю на старшу вiд своiх лiт. Вирiшила цiлий день провести вдома, у халатi. На п’яту запросила кiлькох знайомих i Тото. Сидiли до сьомоi. Вони видалися менi нудними, а розмови iхнi були такi банальнi та буденнi, що, коли вони пiшли, я вiдчула справжню полегкiсть.

Яцек повернувся до вечерi. Був наче трохи веселiший i дав менi зрозумiти, що його особистi справи можуть повернути на краще. Увесь вечiр вiн був напрочуд милий зi мною. Вiн таки справдi единий чоловiк, якого я можу кохати. Я навiть сказала йому про це. Це його зворушило не менше, анiж тодi, коли я згодилася вийти за нього замiж.




П’ятниця


Яцек поiхав до Беловежi. Наша прощальна нiч була чудова, i, наче на довершення цiеi ночi, день, що прийшов iй на змiну, теж прекрасний. Зранку випав свiжий снiг. Усе навколо побiлiло. А над бiлим свiтом – блакитне склепiння неба без найменшоi хмаринки. Сонце свiтить так ясно, що аж очi заслiплюе.

Я прокинулася радiсна, з якимось певним передчуттям, що на мене чекае щось напрочуд приемне.

Я не помилилася: ледве я встигла поснiдати (усе було таке смачне!), як подзвонив дядько Альбiн. Я аж скрикнула з подиву, почувши новину: розшукне бюро в Брюсселi натрапило на слiд мiс Елiзабет Норман. Вони там просто генii. Спромоглися виявити, що три роки тому вона мешкала в Бiаррiцi у вiллi «Флора» з мiстером Фолкстоном i сама пiдписувалась як мiсiс Фолкстон. Вони провели там цiлий сезон i вважалися закоханим подружжям. Докази та свiдкiв знайти буде не важко.

Це вже було принаймнi щось певне. Он вона, виявляеться, яка, ця панi! Спочатку тiкае вiд чоловiка, а потiм шалiе з якимось чужим добродiем, удаючи його дружину.

Ми з дядьком умовились зустрiтися в кондитерськiй, щоб усе обговорити. Дядько теж був у чудовому настроi. Звiстку з Брюсселя вiн одержав перед самим вечором i вже встиг ii перевiрити. Вiн запросив ту видру на вечерю i пiд час вечерi спрямовував розмову на Бiаррiц. Оскiльки вiн бував там не раз i добре знав усе Бiскайське узбережжя, йому вдалося мiж iншим натякнути, що колись вiн пережив там цiкаву пригоду. З одною чарiвною iспанкою, що мешкала на вiллi «Флора».

– Я розповiдав iй про це, – сказав дядько, – в такому розчуленому припливi спогадiв, що вона спiймалася на гачок. «“Флора”? – перепитала вона. – Це забавно. Уявiть собi, що i я колись наймала цю вiллу. Вона стоiть у прегарному мiсцi».

Цього вже дядьковi було цiлком досить. Ми вирiшили негайно зателеграфувати до Брюсселя, щоб вони там трималися цього слiду й постаралися розвiдати все, що можна, про отого мiстера Фолкстона.

Разом з тим у дядька виникла непогана iдея: зв’язатися з Яцековим дядьком, що був на той час послом i пiд опiкою якого Яцек жив за кордоном. Вiд нього напевне можна буде про щось дiзнатися.

Мене так захопила ця iдея, що я тут-таки, з кондитерськоi, зателефонувала до Тото i спитала, чи не знае вiн, де тепер живе пан Влодзiмеж Довгiрд. Тото не знав, але сказав, що в Мисливському клубi це безперечно вiдомо i що вiн за пiвгодини матиме для мене потрiбну iнформацiю.

Вiдтодi, як дядько Довгiрд захворiв на якийсь особливо злоякiсний ревматизм, вiн полишив дипломатичну службу й або подорожував десь по пiвдню, або ж сидiв у своему маетку пiд Ленчицею. Сама я знала дядька Довгiрда дуже мало. Вiн два чи три рази був у моiх батькiв, коли я заручилася з Яцеком, потiм приiздив на наше весiлля, i, нарештi, рiк тому я зустрiла його в Гелуанi.

Хоч ми з ним i мало знайомi, вiн щиро мене любить. І я теж завжди почувала до нього симпатiю.

Я з нетерпiнням чекала на дзвiнок Тото i страшенно зрадiла, коли вiн сказав, що дядько Довгiрд тепер у Косинцях пiд Ленчицею.

– О, це чудово! – вигукнула я, а оскiльки рiшення виникають у мене напрочуд швидко, то тут-таки додала: – Ти знаеш, менi страх як хочеться його провiдати. Чи не поiхав би ти зi мною?

Такi пропозицii Тото не треба повторювати двiчi. За годину вiн заiхав до нас своею машиною. Я була вже готова. Тiльки ще мимохiдь зазирнула за ванну. Пакет був на мiсцi. Заспокоена, я замкнула ванну кiмнату, а ключ сховала мiж старими часописами, що лежали у вестибюлi.

Тото здивовано стежив за мною.

– Що це за чуднi манiпуляцii? – запитав вiн.

Я вiдбулася смiхом. Вiд усiх пiдозр Тото слiд вiдбуватися смiхом.

Сiдаючи в машину, я уважно розглянулася навколо: чи не помiчу де отих агентiв, що пильнують моi вiкна, – але нiкого не побачила.

У Косинцях я нiколи ще не була, хоч, власне, мала б ними цiкавитися, бо рано чи пiзно вони дiстануться нам у спадщину по дядьковi Довгiрду.

До маетку iхали довгою алеею, а потiм густим парком. Сам палац не справляв приемного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залiзничний вокзал у Пруссii.

Нагору вели досить широкi сходи. Бiля входу в покоi нас зустрiв дядько Довгiрд, убраний вельми оригiнально: на головi хутряна шапка, на плечi накинута бекеша, пiдбита бiлим смушком, а на ногах – картатi нiмецькi пантофлi на хутрi. Як змiнився цей чоловiк! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з рiзкими, енергiйними рисами. Потилиця i щоки його трохи одвисли, на носi були грубi окуляри. Давно не стриженi вуса стирчали, мов сива щiтка.

Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Якi кумеднi цi чоловiки, що весь свiт подiляють на ранги! Навiть для Тото, що нi вiд кого не залежить, дядько Довгiрд являв собою важну персону, i його присутнiсть так захопила Тото, що вiн нiбито зовсiм забув про мене.

Коли ми перейшли до кабiнету, дядько втупився в мене своiми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:

– Ну, то що там, любцю? Як ся мае мiй небiж? Коли не помиляюся, вiн щось накоiв?

– Що ви, зовсiм нi, – заперечила я. – Яцек гiдний племiнник свого дядечка. То чи мiг би вiн вчинити якусь кривду чи нетактовнiсть?

Дядько галантно вклонився i з усмiхом мовив:

– Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний пiдозрiвати найгiрше. Коли вже ти наважилася на таке тяжке випробування, як вiзит до мене, старого нуднющого пенька, то, напевне, скоiлося щось надзвичайне.

– Та нi, нiчого особливого, – вiдказала я. – Ви ж знаете, дядечку, яка я ревнива.

– Нiколи не повiрю, щоб Яцек давав тобi приводи до ревнощiв! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.

– Нi-нi, дядечку. Але я ревную його навiть до минулого.

– Це повинно йому лестити.

– Отже, дядечку, мене цiкавить призабута минувшина. Чи ви не пригадуете собi жiнки на iм’я Елiзабет Норман?

– Елiзабет Норман? – дядько наморщив чоло й замислився. – Стiльки прiзвищ на свiтi… Елiзабет Норман… Якого вiку ця дама?…

– Нинi iй десь пiд тридцять.

– А яка вона з себе?

Я, як могла докладнiше, описала ii, зважаючи, певна рiч, на те, що тодi вона мала виглядати набагато молодше. Дядько похитав головою.

– Дуже шкода, але не пригадую такоi.

– І все ж, дядечку, ви напевне ii знали. Свого часу Яцек дуже цiкавився нею…

Вiн звiв брови.

– Ой… Здаеться, щось таке пригадую… Вельми гожа панна… Зовсiм молоденька й напрочуд чарiвна… Так, так. Яцек привiв ii на прийом у посольство… Ну звiсно ж. Їi звали Беттi, Беттi Норман. Шатенка з зеленими очима. Їi батько, дуже пристойний лiтнiй добродiй, був власником якогось пароплавства чи чогось подiбного. Їх приймали в найкращих домах. Авжеж, пам’ятаю. Беттi Норман. Здаеться, вона навiть доводилась якоюсь родичкою ледi Нортклiф… Тодi Яцек був начебто вельми нею захоплений… – Дядько з усмiхом узяв мене за руку й додав: – Але хiба можна бути на нього за це в претензii? Усе воно було так давно…

– Та нiхто ж i не каже про якiсь претензii. Просто я хотiла б щось про неi дiзнатися.

Вiн замислився.

– Атож, пам’ятаю. Беттi Норман. Дуже гарна дiвчина. Та ще й така вихована… Здаеться, вона серйозно важила на Яцека. А так, так. Навiть вивчала польську мову, а це ж неабищо для iноземки. Вона була дуже здiбна. А потiм якось зникла з обрiю. Та воно й зрозумiло. Яцек поiхав на кiлька мiсяцiв до Америки, а вона вернулась у Бельгiю, до батькiв. Так, вона часто бувала в посольствi. Мила, безпосередня натура. Усi ii любили. Була в неi навiть така незвична риса: ii цiкавили полiтичнi питання. Але все в минулому… А ти що, бачила ii недавно?…

Усе для мене поступово прояснювалось. Якщо ii не було в той час, коли Яцек поiхав до Америки, то вона, безперечно, не вернулася нi до яких батькiв у Бельгiю, а подалася з ним. Тепер менi стало зрозумiло, чому Яцек завжди обминав мовчанкою свое пробування в Сполучених Штатах.

Тло ситуацii почало вимальовуватися менi виразнiше. Дуже скидаеться на те, що Яцек потайки побрався з нею, а вiд’iзд до Америки був, по сутi, весiльною подорожжю. І все ж одна рiч лишаеться для мене незбагненна: чому ця жiнка його покинула?…

Це така сама загадка, як i ii приiзд до Польщi тепер, коли минуло стiльки лiт. Навряд чи вона тiшить себе надiею, що Яцек згодиться до неi повернутися, хоч би й пiд загрозою викриття. А як розумiти Яцековi слова, що його справи повернули на краще?… Чи мае це означати, що йому пощастило дiйти з нею якоiсь згоди?… В усякому разi, вона не справляе враження поступливоi жiнки. З вигляду вона скорiше вперта. Може, навiть затята. Жiнки такого типу не спиняються нi перед чим.

Дядько Довгiрд бiльше не мiг дати менi нiяких вiдомостей. Одначе й тi, що я дiстала, були надзвичайно важливi. Цiкаво, яку мiну зробить дядько Альбiн, коли я скажу йому, що ота його англiйка знае польську мову.




Субота


Дядько Альбiн був вельми вражений моiми вiдомостями. Я не вiдмовила собi в приемностi зробити кiлька в’iдливих зауважень щодо його досвiду. Вiн покiрливо вислухав iх i сказав:

– У такому разi це страшенно хитра жiнка. Повiр, мала, я не належу до наiвних простакiв. Коли вже вона й мене зумiла ввести в оману, то це свiдчить, що вона таки добра пройда i мае якусь дуже важливу причину приховувати свое знання польськоi мови.

– Але яку?…

– І гадки не маю. Адже вона не криеться з тим, що володiе кiлькома iншими мовами. Крiм англiйськоi, вона знае французьку, нiмецьку та iталiйську. Чому ж iй так важливо приховувати одну цю мову?… Може, вона просто хоче мати надi мною перевагу, аби розумiти, що я кажу? Чи, може, прикидаеться перед прислугою, бажаючи знати, що про неi балакають.

Я занепокоiлась.

– А може, ви, дядечку, чимось виказали себе перед нею?

– О, не турбуйся. Я для цього надто обережний. То, кажеш, пан Довгiрд про неi доброi думки?

– В усякому разi, нiчого поганого вiн про неi не сказав.

– Ну, на нього ми можемо звiритись. Колись його вважали за одного з найкращих дипломатiв.

Я iронiчно посмiхнулася.

– Так само, як вас вважають за одного з найкращих знавцiв жiнок.

– Слухай, мала, – сказав вiн, – твоi стрiли летять у порожнечу. Кожен знавець жiнок знае про них, по сутi, лиш одне: що вони ховають у собi чимало несподiванок. У цьому, зрештою, i полягають вашi чари. Але будемо говорити серйозно. Не знаю, чи не варто б трохи вiдкрити карти. Чи не треба б принаймнi iй сказати, що ii фокус iз приховуванням знання польськоi мови не вдався.

– А навiщо iй це казати?

– Хоч би на те, щоб потiм спитати, чому вона це робила.

– По-моему, краще зачекати. Передусiм треба надiслати до Брюсселя тi вiдомостi, якi я дiстала в дядька Довгiрда. Це дуже полегшить iм дальшi пошуки.

– Авжеж, – погодився дядько. – Я зараз же iм напишу. Так чи iнак, а ми вже знаемо про цю даму чимало. Я бачу, що тобi не терпиться, але даремно. Поспiх тут нi до чого.

Я похитала головою.

– А по-моему, навпаки.

– Ти помиляешся, мала. Якби Яцековi загрожувала з ii боку якась серйозна небезпека, якби ii тиснув час, вона вже давно пустила б у хiд ту зброю, що мае в руках. Та iй, як видно, не так уже й доконче треба скомпрометувати Яцека. Скидаеться на те, що вона веде з ним переговори.

– Про що?

Дядько знизав плечима.

– Цього я не знаю. Якщо не про грошi, то можна припустити, що вона хоче повернути собi Яцека. Бо чого б iще вона могла хотiти? В усякому разi, варте уваги те, що вона його не квапить. Вона погодилася на його вiд’iзд до Парижа, а тепер от до Беловежi. Казала менi навiть, що й сама невдовзi збираеться поiхати на кiлька днiв до Криницi, яка ii нiбито зацiкавила вiдтодi, як там побували наступницi голландського трону i принц Бернард.

Я попрощалася з дядьком розчарована. Чекати й чекати… Не кажучи вже про те, що чекати загалом не в моiй натурi, я хочу нарештi щось знати. Бувають такi хвилини, коли мене поривае просто пiти до тоi жiнки i вiч-на-вiч з’ясувати все. Адже я маю на те цiлковите право.

Прийти б до неi i сказати:

«Чого ви хочете од мого чоловiка? Навiщо ви його шантажуете? І якщо вас i справдi еднали колись якiсь почуття, то я нiзащо не повiрю, що ви зберегли iх досi».

Цiкаво, що б вона менi на це вiдповiла.



Ми з Яцеком на годинку поiхали до кав’ярнi «Європейська», де зустрiли багато знайомих. Я умовила всiх пiти в кiно, а потiм подалися вечеряти до «Брiстоля».

Уже заходячи в ресторан, я побачила ii: вона сидiла з дядьком Альбiном, правником Непшицьким i ще одним добродiем, що завжди крутиться на перегонах. Я скоса пильнувала за Яцеком. Вiн удавав, нiби не дивиться в той бiк, одначе злегка поблiд на виду й почувався, видимо, нiяково. Неважко було догадатися чому.

Вже саме5 те, що вiн побачив ii несподiвано, доконче мало вивести його з рiвноваги. До того ж, безперечно, вразило його i ii товариство: дядько Альбiн. Щоправда, Яцек не пiдтримував з ним стосункiв i знав, що нiхто з родини не спiлкуеться з дядьком, та все ж це видовище напевне його сполохало. Це я змiркувала собi одразу.

Вона кiлька разiв позирнула в наш бiк, але зробила це з очевидною байдужiстю, i складалося враження, що вона взагалi не знае Яцека. Одначе раз iхнi очi зустрiлися. Я напружила всю свою увагу, аби не пропустити нiчого з тоi хвилi. У поглядi Яцека був неначе гнiв; ii очi ковзнули по ньому без жодного виразу.

То, без сумнiву, небезпечна жiнка.

Я навмисне почала ластитися до Яцека. Робила це дуже демонстративно, тим самим викликаючи його на взаемнiсть. Щоправда, вiн намагався якось стримати мене, але я не поступалася. Нарештi я сказала йому, що хочу танцювати. Вiн на якусь мить завагався, але я, боячись, щоб вiн не вигадав якоiсь вiдмовки, встала й простягла до нього руки.

Я бачила, що вiн роздратований, бо усмiхався неприродно. Отож, коли ми опинилися серед танцюючих пар, я пiвголосом озвалася до нього:

– Не розумiю, що це з тобою дiеться?

– Зi мною? – перепитав вiн, аби вигадати час.

– Ранiше ти так любив танцювати.

– Чому ранiше? – вдав вiн обуреного. – Я завжди люблю танцювати з тобою.

– Чого ж тодi в тебе таке обличчя, нiби тебе ведуть на ешафот?

– Що ти вигадуеш?! – нещиро засмiявся вiн.

– Ти тримаеш мене так силувано i маеш такий вигляд, наче запросив мене просто iз ввiчливостi.

Яцек скривився.

– Ти маеш до мене якiсь дивнi претензii. Я трохи стомився. Ото й тiльки.

Ми саме поминали столик тоi жiнки. Я пестливо погладила Яцека по руцi. Правда, вона того не завважила, але Яцек почервонiв, i я побачила, як йому стиснулися щелепи. Мабуть, вiн дуже боiться цiеi жiнки.

Я пiдступно мовила:

– Ти поводишся так, нiби хочеш показати, що тобi неприемнi моi пестощi.

Яцек злегка нахмурив брови i, силкуючись прибрати люб’язного виразу, вiдказав:

– Ти ж сама знаеш, що це неправда.

– Можливо, – не вгавала я. – Але ти хочеш, щоб усi тут думали, нiби це правда.

– Запевняю тебе, Ганечко, що все це тобi просто ввижаеться.

– А я тебе запевняю, що нiколи бiльше з тобою не танцюватиму.

– Я таки справдi тебе не розумiю. Ти закидаеш менi те, чого взагалi немае. Адже не так уже й важко зрозумiти, що людинi часом, може, не хочеться танцювати.

– Чому ж, я це розумiю. Але навiщо ж ти тодi запросив мене до танцю?

Яцек прикусив губу.

– Пробач, але ж ти сама захотiла.

– Ну то й що?… Ти мiг сказати, що тобi не хочеться, що я вже до смертi тобi обридла, що… Хiба я знаю… Що ти соромишся зi мною танцювати, що…

Вiн спинив мене, мiцно стиснувши менi руку. Був дуже злий. Не знаю чому, але мене охопило таке роздратування, що я не могла стримати дошкульних слiв:

– Коли хочеш, щоб я закричала з болю, стисни менi руку трохи дужче.

– Слухай, Ганечко, – озвався вiн здушеним голосом, – чим я перед тобою завинив?… Признаюся, я не хотiв танцювати i, якби ти не встала, я попрохав би тебе обрати iншого партнера. Та коли вже ти встала, менi не лишалося нiчого iншого, як теж устати.

– Так, – погодилась я, – можливо. Але чи не вважаеш ти, що, танцюючи з дружиною, годилося б принаймнi вдавати, що це для тебе не мука?

Оркестр закiнчив грати, i ми повернулися до столика, вiдчуженi й збудженi суперечкою. Через Яцекове боягузтво (а може, й через мое роздратування) зiрвався весь мiй план. Менi хотiлося показати тiй видрi, як закоханий у мене Яцек. А вийшло зовсiм навпаки. Навiть за нашим столиком усi помiтили, що ми сварилися, i хтось навiть кинув з цього приводу кiлька нерозумних дотепiв.

Пiд час наступного танцю з’явився Тото. Вiн, звiсно, зараз же запросив мене, але я вiдмовилась.

І тут Яцек показав, на що вiн здатний! Коли знову заграли вальс, вiн устав i з усмiхом схилився передi мною. Мабуть, переборов у собi страх перед тою жiнкою або злякався, що я на нього серйозно розгнiвалась. В усякому разi, це був ще один доказ того, як сильно вiн мене кохае.

Вiн був напрочуд милий, а оскiльки вальс вiн танцюе пречудово, то ми привертали до себе загальну увагу. Коли в другiй половинi ми трохи сповiльнили темп, вiн нахилився до мого вуха й шепнув:

– Ну, а тепер добре?

Уроджена впертiсть не дала менi поступитись одразу.

– Так мало бути й тодi, – вiдказала я.

– Твоя правда, люба. Тiльки, бачиш, тодi б це було нещиро, а зараз – найщирiше. – Вiн трохи помовчав i додав: – Так тебе кохаю, як нiкого й нiколи вже не кохатиму.

Я була цiлком щаслива. І з того, що вiн менi казав, i з тих поглядiв, якими проводили мене чоловiки, i з свого принадного вигляду, i з того, що на менi прегарна сукенка, скромнiсть якоi ще дужче пiдкреслювала мою молодiсть у порiвняннi з тою рудою видрою. Мабуть, i вона це вiдчула, бо незабаром пiдвелась i з усiм своiм товариством перейшла до коктейль-бару.




Недiля


Яцек цiлий день був удома, тiльки десь о шостiй я умовила його пiти до моiх батькiв. Вони ж бо й справдi були прикро враженi отими кiлькома проявами його неуваги.

Поки його не було, я витягла з-за ванни Робертiв пакет i сховала його в комод. Яцек туди нiколи не заглядае. Що ж до прислуги, то я можу ховати ключа в туалетний столик.




Понедiлок


Щоправда, дядько Альбiн уже згадував про це, i все ж новина була для мене цiлком несподiвана. Мiс Елiзабет Норман учора ввечерi виiхала до Криницi. Як видно, ненадовго, бо залишила за собою номер у готелi. Дядько дав менi зрозумiти, що залюбки поiхав би з нею, але цього йому не дозволяють усiлякi справи. Я догадалася, що в нього просто немае грошей.

Та, зрештою, менi й нi до чого, щоб дядько iхав до Криницi. Можливо, було б найрозумнiше, якби я сама туди подалася. В тамтешнiх умовах, де зав’язуеться багато випадкових знайомств, неважко було б спiзнатися з нею, не збуджуючи в нiй пiдозри, що менi стiльки про неi вiдомо. Я певна, що куди краще вiд дядька зумiла б схилити цю панi до вiдвертостi. Ось дядько й досi не спромiгся притиснути ii до стiнки з приводу польськоi мови. Каже, що нiяк не випадае звести розмову на цю тему.

Отже, все лягае на мене. Я мушу про все думати, все передбачати. Анiзвiдки не маю жодноi допомоги.

Яцек знову дуже зайнятий. У свiтi дiються важливi речi. Безнастанно приiздять дипломатичнi кур’ери. Яцек каже, що цiлком може спалахнути вiйна. Цього ще тiльки бракувало! Хоч я i вважаю, що в розповiдях старших людей про минулу вiйну багато перебiльшень, але все ж незаперечне те, що доводилося iсти всяку погань, бо харчi подорожчали, а про те, щоб привозити щось iз-за кордону, не було й мови.

Якщо спалахне вiйна, Яцековi доведеться йти на фронт, i Тото теж. Ми з Тулею вже поклали собi, що вступимо до Червоного Хреста як сестри-жалiбницi. Адже чепець добре пiдкреслюе овал мого обличчя, i я матиму в ньому прегарний вигляд. До того ж убiр сестри-жалiбницi надае жiнцi un cachet de virginite5.[5 - Печать цноти (франц.).]

Єдине, що мене лякае, це протигази. Мало того, що вони спотворюють вигляд людини, але в них ще й задихнутися можна. До того ж вiд них огидно тхне гумою. І навiщо люди затiвають вiйни? Я ще могла б зрозумiти, якби вони були такi гарнi й мальовничi, як за часiв Наполеона.




Вiвторок


Я повернулася з балу десь пiсля шостоi ранку, отож спала майже до першоi. Коли встала, Яцека вже не було вдома. Я випила забагато шампанського, i через те менi трохи болiла голова. Вирiшила не виходити з дому до вечора, а отже, i не вбиратися. Зателефонувавши кiльком знайомим, я вже мала намiр сiсти за своi нотатки, коли прийшов Юзеф i доповiв, що в передпокоi чекае посильний з листом, якого йому наказано вiддати менi особисто.

У першу мить я подумала, що це Тото вигадав для мене якийсь новий сюрприз. Вiн любить такi недоречнi несподiванки. Нiчого лихого я не передчувала.

У передпокоi стояв звичайнiсiнький собi посильний: старий згорблений чоловiк iз сивою борiдкою та з червоною шапкою в руцi. Я навiть i не додивлялася б до нього, якби вiн не сказав:

– Може, шановна панi зробить ласку i замкне дверi?

Я озирнулася. Справдi, дверi до кабiнету лишилися вiдчиненi. Я трохи занепокоiлась.

– А навiщо iх замикати?

– Зараз поясню, шановна панi.

Я подивилася на нього з недовiрою, одначе подумала собi, що такий дiдок не може мати жодних лихих намiрiв. Коли я замкнула дверi, вiн простягнув до мене руки i шепнув:

– Ганечко!..

Я мало не крикнула з переляку й вiдскочила назад. Як я собi пригадую, менi здалося, що передi мною божевiльний. Нi, ви тiльки уявiть собi: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягае руки i шепоче до мене так, наче ми були з ним у найiнтимнiших стосунках. А на додачу ще мае червонi запаленi повiки. Який жах!

– Ти не впiзнаеш мене? – запитав вiн.

І тут я його впiзнала. То був Роберт. Але як вiн змiнився! Яких тяжких знегод мав зазнати, щоб так постарiти незалежно вiд гриму. А той грим! Я могла б годинами придивлятися до нього й не знати, що то вiн.

– Ти не впiзнаеш мене? – знову спитав вiн.

Зi страху та подиву менi аж голос одiбрало. Руки в мене тремтiли.

– Впiзнаю, – насилу проказала я.

– У мене обмаль часу, кохана. Я прийшов забрати те, що ти вийняла з сейфа. Іншим разом, десь за два чи три днi, зателефоную тобi. Тi пакети в тебе?

Я кивнула головою:

– Авжеж.

Серце менi гупало, наче молот.

– От i добре, – мовив вiн. – От i чудово. Я тобi безмежно вдячний. А тепер, Ганечко, поквапся, будь ласка.

Ноги менi пiдтиналися, голова йшла обертом. Як на те, я не могла знайти ключика вiд комода. Минуло добрих п’ять хвилин, доки я витягла пакети й повернулася до передпокою.

Вiн зустрiв мене мало не з гнiвом.

– Що ти так довго робила? Зараз же кажи, що робила! Де в тебе телефон?

Вiн боляче стиснув менi руку. Я була така приголомшена, що не знала, як на це реагувати.

– Пусти мене, – прошепотiла я. – Я шукала цi пакети. Десь заподiвся ключ од комода.

– Де в тебе телефон? – засичав вiн, ще дужче стиснувши мою руку.

– Отут поруч, у кабiнетi.

Вiн дивився менi у вiчi з люттю й ненавистю. Вигляд мав жаский. Скiльки жорстокостi в цiй людинi! Вiн грубо вiдштовхнув мене i зайшов до кабiнету. Тiльки допевнившись, що телефон i справдi там, вiн трохи заспокоiвся i став розривати пакета.

Раптом з його уст вихопилося страшне прокляття, i вiн з люттю жбурнув пакета додолу. По килиму розсипались обрiзки газет. Не тямлячи себе з лютi, вiн зиркнув на мене i проказав крiзь зуби:

– А все через тебе! Чому ти не пiшла до банку того дня, коли отримала мого листа? Вони встигли знайти i пiдмiнити. Чому не пiшла одразу?

Вiн подався до мене, i я просто зi страху збрехала:

– Але ж я пiшла. Одразу…

– Брешеш! – майже крикнув вiн. – Ти пiшла другого дня об одинадцятiй. Я був дурнем, що довiрив тобi цю справу!

Вiн копнув ногою розкиданi газети i сказав:

– Зрештою, тепер уже все воно байдуже. А зараз слухай: ти повинна мовчати, як могила. Якщо викажеш, що я тут був, уб’ю тебе без найменшого жалю. Затям, що я вмiю дотримувати свого слова, зрозумiла?

Тодi повернувся i, навiть не попрощавшись, вийшов.

Важко знайти слова, щоб розказати, що зi мною дiялось. Знаю одне: я цiлком повiрила першому приголомшливому враженню. Адже цей чоловiк ще недавно був зовсiм iншим. Разом iз зовнiшнiстю вiн змiнив i свою вдачу. Вiн, який умiв обдаровувати мене найпрекраснiшими пестливими словами, сьогоднi розмовляв зi мною, наче з найлютiшим ворогом. Дивився на мене, як на бездушну ненависну рiч. У тi хвилини я розумiла тiльки це. Над усе огорнув мене якийсь безмежний пронизливий сором – сором за потоптану честь, сором за власну легковiрнiсть, сором за те, що я могла вiрити цьому чоловiковi.

Вiн повiвся iз мною, як iз служницею. Ба навiть гiрше.

З грюкотом зачинилися надвiрнi дверi, i цей згук повернув мене до дiйсностi. Не знаю, нащо я побiгла до вiтальнi, не знаю, чи прокинулась у менi жага негайноi помсти, чи то був просто несвiдомий порух. Знаю тiльки, що я виразно пам’ятала майоровi настанови. Треба було пiдiйти до вiкна i в умовлений спосiб одслонити фiранку. Щоправда, згадала я й те, що нагляд за моiми вiкнами, очевидно, давно вже припинено. Я не бачила на вулицi нiкого, хто б пильнував iх. З прагнення скарати Роберта водночас зродилася й досада на майора. Чому вони за ним не стежили? Оце тепер могли б його схопити.

Ще нiколи в життi не зазнавала я такого струсу. Я почувала себе геть спустошеною, жорстоко скривдженою, приниженою. Отже, вiн брехав, що кохае мене, пiдло мене обдурював! Вiн вбачав у менi лише знаряддя своiх мерзенних махiнацiй. І тепер я була щаслива, що хоч ця його махiнацiя не вдалася. Вiн заслужив на це. Заслужив, щоб його схопили.

«Що робити?» – думала я гарячково.

Уже од вiкна я хотiла повернутися й бiгти до кабiнету, аби зателефонувати до майора, але тут-таки усвiдомила, що вони однаково не встигнуть.

І саме в цю мить я побачила Роберта внизу. Вiн переходив вулицю. Раптом вiд натовпу перехожих вiдокремився якийсь приземкуватий огрядний добродiй i рушив до нього.

І тут сталося щось страшне. Роберт блискавичним рухом вихопив з кишенi револьвер. Пролунав пострiл, за ним другий i третiй.

Перехожi панiчно тiкали врiзнобiч. Тепер я побачила, що з машини, яка стояла оддалiк, також стрiляе якийсь чоловiк у брунатному капелюсi. Роберт метнувся вбiк i побiг до перехрестя. За ним гналося двое чи трое чоловiкiв. Вони стрiляли в нього, а вiн раз по раз обертався i вiдстрiлювався.

У повiтрi розлягалася стрiлянина; звiдкись iздалеку долинали свистки полiцаiв. Я вiдчинила вiкно i вихилилась надвiр.

На розi Роберт, як видно, побачив полiцаiв, що бiгли йому навперейми, i на мить спинився. Тiеi одноi митi було досить. Мабуть, його влучило кiлька куль одразу, бо вiн упав, мов пiдтятий косою.

На снiгу довкола нього швидко почала розпливатися червона пляма кровi.

Я здригнулась i вiдiйшла од вiкна. Менi стало млосно. В очах замерехтiли червонi цятки. Вся кiмната навколо мене хиталася.

Я ледве дiйшла до канапи i впала непритомна.

Тiльки через годину мене знайшла там прислуга…

Менi треба було лишитися самiй. Треба було зiбрати докупи думки й обмiркувати отi приголомшливi подii.

Поступово я дiйшла висновку, що в першу мить несправедливо засудила Роберта так суворо. Зрештою, його поведiнка цiлком зрозумiла. Можна дуже кохати когось, але в таку хвилину, коли людинi загрожуе смерть, не опанувати своiми нервами i сказати щось прикре чи навiть нечемне. Коли прийшов Роберт, я ще не усвiдомлювала до пуття становища, в якому вiн опинився. Подумати тiльки: в брудному одязi посильного, з приклееною бородою i в перуцi скрадатися вулицями й не знати, чи перший-лiпший перехожий не важить на твое життя.

А тут iще його спiткало таке розчарування. Вiн сподiвався вiднайти своi речi, ризикував задля цього головою, а коли вiдкрив пакета, побачив там якiсь обрiзки газет. Треба бути ангелом, щоб за таких обставин опанувати собою.

Бiдолаха. Мабуть, вiн почувався, як зацькований звiр, на якого чатують мисливцi.

Що ж з ним сталося? Вбито його чи тiльки поранено? Служниця казала, що його забрала карета швидкоi допомоги. З цього можна судити, що вiн був ще живий. Але ж скiльки кровi було на снiгу! Та й що йому, зрештою, обiцяе життя? Однаково присудять до страти чи довiчного ув’язнення, коли вже вiн був таким небезпечним шпигуном. Може, й для мене було б куди краще, якби вiн помер. Хто знае, чи не викликали б мене до суду як свiдка. Я раднiша б отруiтися, анiж скомпрометувати себе участю в такому процесi.

Певно, дiзнаюся про все завтра з газет.

Непокоiло мене i власне сумлiння. Чи винна я, i в якiй мiрi, в тому, що спiткало Роберта?

Хоч вiн i не сказав менi цього, але тепер я певна: головною причиною його повернення до Варшави було бажання побачити мене. Вiн же ясно сказав, що зайшов лише на хвилину, але днями матиме змогу бачитись зi мною довше. А отой його спалах, що стався потiм, цiлком виправданий. Адже треба зважити й на те, як повелась я сама. Була така приголомшена, що не здобулася навiть на жодне тепле слово.

Вiн мав усi пiдстави подумати, що мене налякав його прихiд, що я незадоволена з нього. І це роздратувало його ще дужче. Треба вмiти зайти чоловiковi в душу, аби зрозумiти справжнi причини його поведiнки. Бiльшiсть жiнок на це не здатнi. Коли б я була пересiчна натура з неглибоким розумом, я напевне залишилася б при своiх перших враженнях i вкрила б його ганьбою, його, котрий перед лицем жахливоi небезпеки пробрався сюди, щоб побачити мене.

Тепер я розумiю, чому треба так обережно судити про iнших.

О шостiй змiряла температуру. Мое передбачення справдилося. Тридцять сiм i п’ять десятих. А оскiльки мене весь час морозить, то немае сумнiву, що жар дужчае. Гарненька iсторiя! Доведеться пролежати в лiжку кiлька днiв, а може, навiть i тиждень. Аби тiльки це не обернулося якоюсь серйозною хворобою. Щоправда, легенi в мене цiлком здоровi, але хто знае… Мати дуже злякалась i приiхала до мене, прихопивши з собою доктора Яроцького. Вона вiрить тiльки йому. Я теж почуваю до нього цiлковиту довiру, а до того ж вiн надзвичайно милий.

Вiн дуже ретельно оглянув мене i сказав, що поки що важко передбачити, до чого це може спричинитися. Одначе вiн вважае, що це буде звичайний грип, який швидко минеться. Звичайно, заборонив менi вставати з лiжка i приписав лiки.




Середа


Незручно писати в лiжку. Сьогоднi у мене тридцять вiсiм i двi десятих. Але почуваю себе чудово.

Я звелiла купити всi газети. Та, на жаль, знайшла в них тiльки коротку, однакову скрiзь замiтку, яку i вклеюю сюди.


СТРІЛЯНИНА НА ВУЛИЦІ МОНЮШКА



Вчора близько полудня агенти слiдчоi служби намагалися затримати на вулицi Монюшка пiдозрiлого суб’екта, який у вiдповiдь на вимогу показати документи вихопив револьвер i кiлька разiв вистрелив у полiцiйних чинiв.

Внаслiдок стрiлянини цей суб’ект був тричi поранений i в безнадiйному станi одвезений до тюремного шпиталю на Мокотовi.

Із знайдених при ньому документiв виявилося, що це давно вже розшукуваний бандит Ян Гусак, винний у багатьох злочинах: крадiжках iз зламом, озброених грабунках i вбивствах. Пiд час операцii, що була зроблена негайно з метою видалення куль, Гусак помер.


Дуже негарно з мого боку, але я прочитала звiстку про його смерть з почуттям полегкостi. Все-таки я егоiстка. Та дарма, я спокутую свою вину: ось нехай видужаю, то дiзнаюся, де його поховано, й одвезу на його могилу квiти. Думаю, що найбiльше пiдiйдуть червонi троянди. (До речi, щодо квiтiв: Тото, звичайно, принiс-таки менi вчора величезний пук мiмози. Я пiдпустила йому кiлька шпильок).

Не розумiю, чому вони зробили з Роберта бандита. Важко повiрити, що вони його не впiзнали, – адже спецiально чатували на нього. Найiмовiрнiше, дали до преси таку замiтку, бо не хотiли виказати, що вбито шпигуна сусiдньоi держави. Та я, зрештою, не певна, що вiн був шпигуном справдi сусiдньоi держави.

Перед полуднем зателефонував дядько Альбiн i сказав, що одержав листiвку вiд мiс Норман з Криницi. Нiчого цiкавого в нiй нема – тiльки звичайнiсiнькi вiтання. Але для мене цiлком зрозумiло: саме те, що вона прислала листiвку, промовисто свiдчить про ii хитрiсть. Вона безсумнiвно знае мое дiвоче прiзвище i не може не замислитися над тим фактом, що нею дуже цiкавиться лiтнiй пан, який мае таке прiзвище.

Сьогоднi я переконалася, що Яцек знае про перебування мiс Норман у Криницi. Коли я сказала йому, що, одужавши, думаю поiхати на кiлька днiв до Криницi, вiн мене розраджував. Натомiсть схиляв мене iхати в Закопане, хоч i знае, що я його не люблю. Цiкаво, чи вiн листуеться з нею. Перед обiдом я навiть встала на хвилинку й якнайретельнiше обшукала шухляди в його письмовому столi. Але вiн дуже обережний. Нiчогiсiнько я там не знайшла. Одначе в календарi була нотатка:



«“Патрiя” – 6–8».


Можна було догадатися, що це мае якийсь зв’язок з мiс Норман. На мою думку, це означае, що вона спинилася в «Патрii» i що вiн може телефонувати до неi мiж шостою i восьмою. І я твердо поклала собi: тiльки-но одужаю, одразу ж iду до Криницi i також оселяюся в «Патрii». Сьогоднi я прочитала в газетах, що туди мае приiхати Кiпура[6 - Вiдомий американський спiвак польського походження.] з дружиною. З ним я уже познайомилася два роки тому в Парижi. А от вона мене дуже цiкавить. У неi справдi прегарний голос. Дехто iз знайомих казав менi, що ми з нею дуже схожi одна на одну, але я з цим аж нiяк не згодна.

Вчора надiслала листа Мостовичу. Знаю, що вiн страх не любить писати листи, але телеграмою менi вiдповiсть напевне. Йому я зможу звiрити деякi своi переживання i запитати, що вiн про них думае.




Четвер


Коли ввечерi всi пiшли, Яцек сiв бiля мого лiжка i сказав:

– Мене часто дивуе, чому люди так рiдко розумiють iнших. По-моему, на свiтi було б куди менше несправедливостi, коли б однi зволили пояснювати мотиви своiх вчинкiв, а другi – розумiти iх i оцiнювати, як велить сумлiння.

Вiн говорив неначе сам до себе. Був замислений i смутний. Я невимушено мовила:

– Люди надто заклопотанi собою.

– Навпаки, – похитав вiн головою. – Вони клопочуться своiми ближнiми, але клопочуться поверхово. Звiдси стiльки облудних думок i стiльки гiркоти. Я бiльш нiж певен, що в рай потрапляе куди бiльше людей, як нам здаеться.

Я подумала про Роберта i притакнула:

– Авжеж. Я цiлком подiляю твою думку. Нiколи ж бо не знаеш, якi страшнi чи просто несприятливi обставини зумовлюють чийсь лихий вчинок.

Вiн пильно подивився на мене.

– Ти серйозно так думаеш?

– Цiлком серйозно. Кожен може допуститися помилки.

Яцек поцiлував менi руку.

– Мене тiшить, що ти так думаеш, Ганечко. Тим бiльше, що поблажливiсть – вельми рiдкiсна риса. А надто в жiнок… Бачиш, Ганечко, я хотiв тобi де в чому признатися. Я хотiв признатися тобi в тому, що, мов скабка, сидить у моему сумлiннi…

– Я слухаю тебе, Яцеку, – мовила я, затамувавши вiддих.

– Колись, як я був ще зовсiм молодий i недосвiдчений, я покохав одну дiвчину. Покохав так сильно, що, якби вона зажадала од мене чогось найстрашнiшого, я вчинив би це без вагання. Ти сказала, що пiдозрюеш, нiби я мав не один роман, коли ми ще не були разом. Так от, це неправда. У мене був лиш один роман, який до того ж i не можна назвати романом. Коли я шукаю для нього вiдповiдноi назви, менi спадають на думку слова «фарс», «драма», «трагедiя», «комедiя помилок» – усе, що хочеш, тiльки не роман. Тепер, коли передi мною виразно постали два можливих шляхи, коли я цiлковито зiбрався з думками, я можу щиро поговорити про це з тобою. Я знаю, ти зумiеш мене вислухати i постараешся не судити надто суворо.

– Можеш бути в цьому певний.

– Дякую тобi.

– Знай, Яцеку, в тебе немае кращого друга, нiж я.

Вiн зробив такий порух, наче хотiв узяти мою руку, щоб поцiлувати ii, але одразу ж вiдсунувся. Як видно, його вколола думка, що перед правдивим зiзнанням це було б не гречно з його боку.

Я знала, як менi повестися. Треба було полегшити йому зiзнання, витягти з нього якнайбiльше, залишивши йому далеку перспективу можливого пробачення, але водночас не шкодувати проявiв ображеноi гiдностi та гiркого смутку скривдженоi душi.

Яцек почав розповiдати:

– Це було вiсiм рокiв тому. Хоч менi й минуло вже двадцять чотири роки i дехто з моiх ровесникiв мав на той час чималий життевий досвiд, я, як тепер розумiю, належав до тих, що не були вельми обiзнанi з життям, надто легко пiддавалися своiм пориванням i легковажно хапали те, що давала iм доля. Кажучи просто, був наiвний. Кiнчаючи унiверситет, я пробува5в пiд опiкою дядька Довгiрда, якого ти, напевне, пам’ятаеш, бо вiн був у нас на весiллi.

– Пам’ятаю, – потвердила я. – Дуже милий чоловiк.

– Я завжди його цiнував. І якби в той час бiльше довiряв його досвiдовi, то багато чого, напевне, склалося б iнакше i я сьогоднi не карався б наслiдками тодiшнiх помилок. Та, зрештою, дядько, посiдаючи високе i надзвичайно клопiтне становище посла, був завжди страшенно зайнятий i не мiг придiлити менi багато часу. Саме тодi я й познайомився з одною дiвчиною. Познайомився в досить незвичайний спосiб, що, як менi тодi здавалося, був пророчим. Ось як це було. Коли я вiд’iжджав машиною вiд посольства, якась молоденька i дуже гарна дiвчина мало не впала менi пiд колеса. Вона так перелякалася, що менi довелось одвезти ii, майже непритомну, додому, а точнiше, до готелю, в якому вона мешкала разом з батьком. Це знайомство швидко перейшло у взаемне почуття. Батько тоi дiвчини був iноземець, що приiхав у своiх комерцiйних справах. Вiн узяв з собою дочку, щоб вона пiзнала велику столицю i ii людей. Оскiльки я приятелював з багатьма дипломатами, то упрохав одну з жiнок у нашому посольствi, щоб вона ввела мою дiвчину в усi тi салони, в яких я бував. Вона скрiзь справила прекрасне враження, i всi почали називати нашi iмена разом.

Яцек на мить замовк i коротко сказав:

– Ми стали коханцями.

– І що ж далi? – спитала м’яко.

– Далi подii пiшли в такому напрямку, що ними вже не керувала нi моя свiдомiсть, анi воля. Одне випливало з другого. Посольство саме мало надiслати до Вашiнгтона дипломатичного кур’ера з якимись важливими документами. Оскiльки подорож до Америки мене вельми вабила, та й дiвчина моя, коли я iй про це сказав, гаряче взялася укладати плани вiд’iзду, то я спромiгся умовити дядька, щоб цю мiсiю доручили менi. Батько Беттi – ii звали Беттi, – певна рiч, не знав про те, що ми iдемо разом. Я забув iще сказати, що Беттi в себе на батькiвщинi мала нареченого. Одруження iхне було вiддавна визначене, i його не можна було зiрвати з поглядiв матерiальних та родинних. Я хочу бути щирий з тобою, Ганечко, i тому признаюся тобi, що, хоч мое почуття до тоi дiвчини здавалось менi тодi, а може, й справдi було великим коханням, усе ж в душi я тiшився тим, що не стану ii чоловiком. Одначе бували хвилини, коли ревнощi до ii нареченого могли довести мене до чого завгодно.

– Ти знав його? – спитала я.

Вiн заперечливо похитав головою.

– Нi. Бачив тiльки його фотографiю. То був вельми гожий з виду чоловiк. Але це не мае значення. На початку квiтня ми вiдпливли до Америки великим лайнером. У Сполучених Штатах мали пробути кiлька мiсяцiв, подорожуючи й розважаючись. Ця пригода видавалась менi чимось прекрасним – можливо, тому, що це була перша така пригода в моему життi. Я був просто зачарований ii романтичнiстю, а моi почуття до Беттi зростали й мiцнiли в мiру того, як я на власнi очi пересвiдчувався, що всi чоловiки навколо заздрять менi i засипають ii комплiментами.

– Вона й справдi була така гарна?

– Так, гарна. В своi вiсiмнадцять рокiв вона була напрочуд чарiвна. В Америцi, де молодi дiвчата взагалi поводяться дуже вiльно, наша приязнь i спiльна подорож нiкому не здавалися чимось надзвичайним. Окрiм знайомих у тамтешнiх дипломатичних колах, я мав там ще багато приятелiв i унiверситетських товаришiв iз заможних верств. Розважалися ми чудово. Я мимоволi пристосувався до тамтешнiх звичаiв. Ночi ми проводили в гулянках. Отодi я й навчився пити. Мало не щодня ми поверталися додому над ранок, добре пiдпивши. Нарештi одного дня я одержав з Вашiнгтона запит, чи не збираюсь я повертатися до Європи. Мовляв, якби я призначив свое повернення на найближчi днi, наше посольство у Вашiнгтонi скористалося б з цього, щоб доручити менi перевезення надзвичайно важливоi дипломатичноi пошти. А оскiльки й Беттi вже мала повертатися додому, то я охоче погодився. Отут i настала наша перша розлука. Вона не хотiла iхати зi мною до Вашiнгтона по тi папери, а волiла залишитися в Нью-Йорку й чекати там на мене. Розлука наша тривала заледве три днi, одначе переконала мене, як сильно я прив’язався до Беттi…

Яцек замовк, а потiм скрушним тоном звернувся до мене:

– Ти пробач, що я про таке говорю. Я знаю, це неделiкатно. Але менi треба пояснити тобi свiй тодiшнiй душевний стан, бо саме в ньому полягае причина припущеноi мною помилки.

– Я слухаю тебе, Яцеку, розповiдай далi.

– Отож, коли я повернувся до Нью-Йорка, мене наче громом вразила звiстка: Беттi одержала телеграму, що приiжджае ii наречений. Це геть вивело мене з рiвноваги. Як менi здавалося, вона теж була в розпачi. Ми пиячили цiлу нiч у товариствi кiлькох знайомих, а над ранок Беттi сказала менi: «У нас е тiльки двi можливостi. Або ми розлучимось назавжди, або поставимо мого нареченого i всю мою родину перед доконаним фактом».

Яцек потер чоло i додав:

– Ти розумiеш, що таким доконаним фактом мiг бути тiльки шлюб.

Я не озвалась анi словом. Яцек нервово бгав пальцями давно згаслий недокурок.

– Ти ж знаеш, – сказав вiн, – як легко i просто залагоджуються цi справи в Америцi. У мене й дотепер таке враження, що ми обое були просто п’янi. Ми сiли в машину одного з далеких кузенiв Беттi, якого спiткали в Америцi, i поiхали до найближчоi шлюбноi контори. Прокинувшись десь пiсля полудня другого дня, я не мiг збагнути, чи не було те, що я вчинив, просто сном.

Я чекала цього зiзнання, знала, що воно настане, i все ж Яцековi слова приголомшили мене. Отже, все це правда! Отже, моя примарна надiя, що то була якась мiстифiкацiя з боку Елiзабет Норман, виявилась облудою.

Уперше Яцекова справа постала передi мною в такому виразному освiтленнi. Тепер у мене не лишалося жодного сумнiву: одружившись зi мною, вiн вчинив злочин. Вчинив пiдлоту, бо приховав правду.

Я вже давно звикла до цiеi думки, але тiльки в цю мить так ясно побачила дiйснiсть в усiй ii непривабливiй наготi, позбавлену серпанку таемничостi й тих барв, яких надавали iй почуття. І нараз докорiнно змiнилося мое внутрiшне ставлення до Яцека. Якщо досi воно було зумовлене скорше спiвчуттям i палким прагненням утримати його при собi, то тепер я дивилась на цього чоловiка майже як на когось чужого, який до того ж заподiяв менi кривду.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tadeush-dolenga-mostovich/schodennik-pani-ganki-pamietnik-pani-hanki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Це не абихто (франц.).




2


Район Варшави.




3


Три чвертi (франц.).




4


Перший сорт (англ.).




5


Печать цноти (франц.).




6


Вiдомий американський спiвак польського походження.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения